(Вул. Притисько-Микільська, 5) – жіночий монастир. Вперше згадується під 1441 у грамоті київського князя Олелька Володимировича. В 1566 київський протопоп Яків Гулькевич отримав його у довічне володіння за указом польського короля Сигізмунда-Августа II. У 1632 онук Гулькевича Іван передав монастир ігумені Агафії Гуменицькій. Монастир був тоді дерев’яний, з церквою св. Флора та Лавра. Наприкінці XVII ст. споруджено мурований будинок ігумені.
У 1712 Флорівський монастир об’єднали з ліквідованим на Печерську аристократичним Вознесенським монастирем, ігуменом якого була мати гетьмана І. Мазепи – Марія Магдалена. В 1722 закладено соборну Вознесенську церкву (завершено 1732). В 1740 споруджено дзвіницю, монастирське подвір’я обнесено мурованою огорожею. В 1759 будинок ігумені перетворено на трапезну. Багато черниць походили зі знатних родии, жили в окремих будинках. Обитель славилася як осередок коштовного художнього гаптування. У 1767 у монастирі постриглася під іменем Нектарії княгиня Наталя Долгорукова. Сучасний ансамбль Ф. м, склався після пожежі 1811. Побудовано Воскресенську церкву та келії 1821-32 за проектом А. Меленсько-го, 1844 зведено церкву Казанської Божої Матері, а1857 – Троїцьку церкву на монастирському цвинтарі на Замковій горі, територію монастирського кладовища разом з усім подвір’ям обнесли високим муром.
Назва Вознесенської церкви походить від скасованого Вознесенського Печерського монастиря. Являє собою велику шестистовпну, триапсидну, трибанну споруду. За планом вона нагадує давньоруські храми, але центральна апсида має одну висоту" з головним об’ємом, бічні – вдвічі менші, а три бані розташовані вздовж осі "схід-захід" (як у дерев’яних українських церквах). Спочатку бані мали грушоподібну форму. Сучасна шоломоподібна форма з’явилася після пожежі, яка відбулася у часи нацистської окупації. Фасади монументальні. Широкі лопатки членують їх відповідно до внутрішнього простору. Бічні фасади прикрашено карнизом і фігурними фронтонами. На-півциркульні високі вікна, розташовані попарно, прикрашено лиштвою та трикутними сандриками, над ними – ніші з живописними прикрасами. Внутрішній простір простий та величний. На хорах зберігся парапет 1732 з дерев’яним різьбленням у народному стилі. В XIX ст. з північного та південного боків церкви розташовано два фонтани під круглими павільйонами. Фонтани мали вигляд ангелів з трубами, з яких текла вода. Наступником південного фонтана є відоме й зараз серед киян діюче джерело святої води.
Дерев’яна церква Воскресіння при монастирській лікарні згоріла під час пожежі 1811. На її місці А. Мелеиський 1824 коштом Ганни Чернишової збудував нову кам’яну церкву, яка є однією з кращих споруд стилю ампір у Києві, В основу композиції покладено ротонду тосканського ордера, до якої по боках додано два прямокутні приміщення. Будівлю поставлено під схилом гори, тому до нього зроблено прохід у вигляді пандуса. Безпосередньо до церкви ведуть сходи, які з двох боків охоплюють ротонду. Храм вважався лікарняним. Біля Воскресенської церкви 1834 поховано інокиню Єлену (Катерину Бахтєєву), її могила стала однією зі святинь монастиря.
Надбрамну дзвіницю Ф. м. збудовано 1740. Являє собою прямокутник у плані, в об’ємі – триярусну башту. Всередині першого ярусу знаходиться велика арка-проїзд, по боках якої – бічні приміщення. Другий ярус прикрашено чотирма двоколонними портиками тосканського ордера, третій має вигляд купольного завершення на високому барабані з чотирма круглими вікнами, між якими містяться спарені пілястри. Дзвіницю вінчає високий шпиль. Чітка вертикал дзвіниці контрастує з монументальними масами Вознесенського собору та одноповерховим будинком ігумені. Спочатку перший ярус був мурованим, два верхні – дерев’яними, які згоріли під час пожежі 1811. А.І. Меленський 1821 збудував практично нову триярусну дзвіницю у стилі ампір, але використав уцілілі стіни старої будівлі. Під час Другої світової війни дзвіницю було пошкоджено, капітальним ремонтом 1952-54 викривлено форму бані та шпилю.
Будинок ігумені – невелика прямокутна в плані будівля, на західному фасаді має ризаліт з центральним входом, прикрашеним двоколонним портиком іонічного ордера. По кутах між ризалітом і стінами бокових крил, оброблених рустом, розміщено інші входи у вигляді чверті круглого портика з витонченими іонічними колонами. Перед входами будинку розміщено трельяжі, перевиті густим виноградом, перед будинком розбито густий сад.
Сучасна трапезна палата монастиря, розташована на захід від собору, являє собою пам’ятку в стилі архітектури українського бароко і складається з двох головних частин; найстаріша була будинком ігумені кінця XVII ст. До нього між 1712-26 з півдня додано хатню церкву св. Флора і Лавра, яку кілька разів перебудовували та ремонтували. Тоді ж надбудували другий поверх і переробили дерев’яну баню. Нині палата являє собою споруду з залою і церквою та підсобними приміщеннями. Особливо цікава олтарна апсида, увінчана банею. Орнаментальні пояси, що членують фасади на два поверхи, кутові плоскі лопатки, різноманітної форми ніші та вікна надають будівлі надзвичайну мальовничість. На зовнішній стіні однієї з прибудов знаходиться великий настінний розпис початку XX ст. з зображенням св. Серафима Саровського. Реставрацію пам’ятки виконано 1950.
Найпізніша за часом споруда ансамблю – церква Казанської Божої Матері, яку збудовано у південній частині монастирського подвір’я в 1840-44 за проектом єпархіального архітектора ПЛ. Спарро. Вирішена в цілому в стилі класицизму з використанням ордера, але доповнена псевдовізантійськими деталями. Прямокутний у плані об’єм завершено однією шоломоподібною банею над вівтарною частиною. Західний та східний фасади, а також краї південного та північного фасадів акцентовано кілевидними закомарами. В оздобленні стінових площин застосовано пізньокласичні пілястри. На початку XX ст. дерев’яну баню замінено металевою.
На початку 30-х pp. XX ст. церкву перебудували на виробниче приміщення, знищивши баню та надбудувавши стіни. На початку 90-х pp. XX ст. її повернули монастиреві і відновили у первісному вигляді за проектом архітектора Ю. Лосицького.
В 1929 монастир закрито Радянською владою, будівлі передано житлокоопу, у перебудованій Казанській церкві розмістився цех протезного заводу, 1936 «несено церкву св. Трійці. Монастир відкрито під час Великої Вітчизняної війни. У 60-х pp. XX ст. частину будівель монастиря знову відібрано державою, у трапезній та Воскресенській церкві розмістилися майстерні Ук-рреставрації. У 1993-94 розпочато реставрацію Казанської церкви. Нині обитель належить Українській православній церкві Московського патріархату.