(Вул. Трьохсвятительська, 6-8). Один з найвідоміших і найбільших київських монастирів. Містився в Граді Ізяслава – Святополка, поступово поширився на всю його територію, тепер верхня тераса Володимирської гірки. Назва походить від однойменного собору (1108- 1113). За деякими гіпотезами, М. 3. м. бере початок від Дмитріївського монастиря (бл. 1062), який змінив свою назву після монгольської навали за найбільше вцілілою церквою. В грамоті 1398 згадується ігумен М. 3. м. Стефан Переломило; від початку XVI ст. монастир регулярно зустрічається в документах. В 20-х pp. XVII ст, М, 3.- центр Київської православної митрополії, резиденція митрополита І. Борецького. Ігумен М. 3. м. і місцеблюститель митрополит Ф. Софонович тут створює 1672 свою відому "Хроніку". З XVII ст. поширюється культ св. Варвари, мощі якої, за легендою, привезла до монастиря з Константинополя візантійська принцеса – третя дружина Святополка Ізяславичі нібито, поховала в М. 3. м. Мав у XVII-XVIII ст, численні землеволодіння. Після церковної реформи 1786 належав до монастирів 1-го класу. Припинив своє існування під час революції. Нині його відновлено як діючий православний монастир.
Архітектурний ансамбль М. 3. м. складався з XII по XX ст. Головне його ядро формують споруди у формах українського бароко – собор, дзвіниця, трапезна палата, які вдало доповнюються меншими об’єктами XVIII ст. (монастирський мур з економічною брамою, льох) і братськими корпусами XIX ст. Діючому М. 3. м. Української православної церкви Київського патріархату після відбудови та реставрації передано у довічне користування більшість споруд на цій території (крім колишніх монастирських готелів XX ст. в садибі по вул. Трьохсвятительській, 4). Крім монастиря тут розміщено підрозділи Духовної академії, Музей історії М. 3. м., резиденцію Української автокефальної православної церкви. Територія М. 3. м. входить до зони заповідника "Стародавній Київ".
Михайлівський Золотоверхий собор. Знаходиться на верхній терасі Володимирської гірки (вул. Трьохсвятительська, 6). Входив до складу Града Ізяслава – Святополка. Заснований II липня 1108 великим князем київським Святополком Ізяславичем на честь його небесного патрона – Михаіла. В ньому ж князя поховано 1113. В соборі також поховано його правнука – князя Святополка Юрійовича у 1190 та князя Гліба Юрійовича Туровського у 1196. Після Батиєвої навали монастир згадується у грамоті 1398, в документах XVI-XVIII ст.
Головне ядро споруди являло собою шестистовпний хрестовобанний триапсидний двоярусний храм з однією банею та яскраво вираженим нартексом. Розміри 28,8×18,8 м. Стовпи хрещаті. Західна пара з’єднувалася зі стінами, утворюючи нартекс, у північному членуванні якого знаходились гвинтові сходи на П- подібні хори, що йшли в бокових нефах до західної пари підбанних стовпів. Перед спорудженням храму навколишню територію було сплановано: ліквідовано житлові та господарські споруди, здійснено потужну підсипку ділянки лесовим грунтом. Через пологість будівельного майданчика фундаменти мали різну потужність (від 0,9 м на заході – до 1,6 м на сході). Фундаменти складалися з бутового каменю та битої плінфи, скріплених цем’яночним розчином. Дно фундаментних ровів було зміцнено колодам и-лежнями, скріпленими залізними штирями й залитими розчином. Стіни викладено в техніці змішаної кладки з бутового каменю та плінфи із заглибленим рядом. Ширина стін – 1,3 м. Внутрішні лопатки виступають на 0.35 м, зовнішні – на 0,55 м. Фасади розчленовано потужними плоскими лопатками відповідно з внутрішнім членуванням храму на чотири нерівні частини, кожна з яких завершувалася напівциркульною закомарою, що знаходились на одній висоті. В тимпанах закомар трьох східних членувань бокових фасадів розміщувалося по три ніші, центральні з яких мали напівкруглі перемички, а бокові – у чверть кола. Нижче вікон другого ярусу стіни прикрашав меанд-ровий фриз, викладений з плінфи. Під ним знаходився пояс декоративних ніш. Підбанник мав 12 вікон, над якими йшов ще один меандровий фриз, а вище – декоративні ніші. Як виявили археологічні дослідження 1996-07, апсиди храму не були гранчастими, як це зображалося на всіх реконструкціях його первісного вигляду. Вони прикрашалися двоступінчастими декоративними нішами та вузькими напів колонками між ними.
Інтер’єр прикрашав мозаїчний та фресковий розпис. Виявлено чотири мармурові капітелі. Підлогу викладено різьбленими, інкрустованими мозаїкою, шиферними плитами та різнокольоровими керамічними полив’яними плитками різного розміру. Мозаїки Михайлівського Золотоверхого собору є видатною пам’яткою давньокиївського монументального мистецтва. Вважають, що в їх створенні брав участь печерсь-кий художник Алімпій. Перед руйнуванням собору вдалося у 1934-36 зняти зі стін розчищені на той час мозаїки та фрески. Серед них найбільш відомі мозаїчна композиція "Євхаристія" з орнаментальним бордюром, зображення св. Стефана, св. Дмитра Солунського, апостола Фадея, фрески – Благовіщення, пророк Захарія, св. Микола Мірлікійський тощо.
Невдовзі (до 1120) після завершення оздоблення храму до нього зроблено прибудови з таких самих будівельних матеріалів і в такій же будівельній техніці. Впритул до західного прясла південної стіни собору було прибудовано невеличкий (10,8×8,6 м) храм-хрещальню, причому його північна стіна практично не мала фундаменту, а спиралася на виступ фундамента південної стіни собору. Капличка являла собою чотиристовповий триапсидний храм з однією банею. Через малу потужність його фундаментів (до 0,8 м) він не був висотною спорудою. Радіус центральної апсиди – 1,6 м, бокових – 0,6 м. Під фундаментами зафіксовано сліди дерев’яних колод-лежнів. Каплиця мала назву – приділ Входу Господнього до Ієрусалима. До західного та північного порталів було прибудовано нові прямокугні в плані притвори. Незначна глибина (0,6 м) їх фундаментів вказує, що вони були одноярусні, перекривалися трилопатими за формою склепіннями. Розмір північного – 6,4×5 м. До північної стіни собору прилягали два квадратні стовпи з плінфи. Північна стіна притвору проти стовпів мала внутрішні та зовнішні плоскі лопатки. Розміри західного притвору становили 6,8×4,7 м. Всі ці прибудови розібрано наприкінці XVII – на початку XVIII ст.
Собор пережив Батиєву навалу. Протягом XIV- XV ст. відбувалися певні ремонтні роботи на споруді, більш значні реставраційні роботи проводилися в 20-ті роки XVII ст,, за часів І. Борецького, коли М. 3. м. був резиденцією православного митрополита. Давні напівкруглі закомари було підвищено й зрівняно під горизонтальний карниз. Над ним споруджено нову покрівлю у вигляді трьох високих двосхилих дахів, що йшли по довжині храму. На західному фасаді вони завершувалися фігурними фронтонами з невеличкими кульками. По центру нартексу споруджено нову невелику баньку на стрункому підбаннику. Бані мали ренесансну шоломоподібну форму й завершувалися хрестами. На місці притворів влаштовано відкриті ґанки, що мали покрівлю напівкруглу в центрі та прямосхилу по боках. Приділ Входу до Ієрусалима перекрили односхилим дахом, а до входу прибудували тамбур з двосхилим дахом. Імовірно, ці роботи здійснив майстер Петро Німець, з яким митрополит І. Борецький уклав угоду в 1631 на спорудження монастирської дзвіниці. Бл. 1690 до північної стіни собору прибудовано приділ св. Варвари, який завершувався невеличким ліхтариком з хрестом, також перебудовано бані собору.
Докорінної перебудови собор зазнав на початку XVIII ст. У бічних стінах прорізано по дві широкі арки, які утворили нові стовпи, розібрано приділ Входу Господнього до Ієрусалима. Коштом князя Д. М. Голіци-на зроблено двоповерховий приділ св. Варвари на півночі та через деякий час з півдня прибудовано приділ св. Катерини. Фундаменти стін обох приділів споруджено з різних матеріалів, хоч і за однаковою технологією. Нові арки об’єднували простір первинного ядра з новими приділами, проте конструктивно вони сильно послабили давню споруду, стали загрозою для подальшого існування пам’ятки. Нові приділи були ширші за первинні нефи і на сході закінчувалися напівкруглими апсидами. Апсиди ж давнього ядра стали гранчастими (цю гранчастість історики архітектури помилково переносили на давньоруську добу).
Зроблено нові бані – всього їх стало шість. Західні частини приділів вкрили односхиловим дахом. На фасаді утворилося два трикутні напівфронтони, в кожному з яких – вікно чотирипелюсткової форми. Оздоблення вікон на бічних фасадах зроблено в стилі московської архітектури (лиштва складалася з двох напівколонок та сандрина у вигляді трикутного фронтончика). Вважається, що цю перебудову здійснив московський майстер Іван Матвієвич.
У 1718 коштом гетьмана І. Скоропадського споруджено п’ятиярусний іконостас центрального ядра храму. Його виконав відомий чернігівський сніцар Григорій Петров (автор іконостасів церкви Миколи Доброго та Успенського собору Києво-Печерської лаври). Ікони написано Стефаном Лубенським. Іконостас було вкрито розкішним бароковим різьбленням, з позолотою на срібному фоні. Видатною пам’яткою українського ювелірного мистецтва була срібна рака св. Варвари, яку 1694 подарував гетьман І. Мазепа. Вона була рясно вкрита карбованими зображеннями гірлянд з фруктів та букетів. Всі ці пам’ятки загинули під час руйнації собору.
Занадто великі нові приділи разом з послабленням первісних стін дали значну осадку, пройшла широка наскрізна тріщина по центральному нефу, головна баня тріснула на чотири частини. В 40-х pp. XVIII ст. довелося робити нову перебудову. З трьох боків собор підперли масивними аркбутанами з потужними фундаментами. Простір між ними забудували низенькими ризницями та "палатками". Чотири куги споруди стали заокругленими в плані. До західного фасаду прибудовано два прямокутні ризаліти. В північному влаштовано нові сходи на хори. Розібрано три бічні бані, замість яких звели чотири нові – собор став семибанним.
Архітектурна обробка фасадів набула надзвичайної пишності, характерної для архітектури українського бароко середини XVIII ст. Широко використано рустування фасадів у поєднанні з подвійними напівколонами з капітелями коринфського типу. Центральну баню прикрашав фриз з поліхромних полив’яних керамічних розеток, ризаліти – ліпленими зірками. Багатою ліпниною рослинного характеру оздоблено віконні отвори. Західний фасад прикрашали три фронтони з пишною ліпниною. Центральний фронтон увінчувала постать архангела Михаїла з позолоченої міді, бічні – позолочені рипіди.
Після перебудов XVIII ст. Михайлівський Золотоверхий собор став однією з найвизначніших пам’яток української архітектури своєї доби. Під час революції 1917 та громадянської війни собор постраждав. У 1918 в нього потрапили снаряди. На території монастиря розміщувалися військові частини різних воюючих сторін. У 1919 будівлі монастиря займав Укрраднаргосп. А з 1922 всі житлові приміщення зайнято під гуртожитки для студентів київських вузів.
Після затвердження проекту побудови урядового центру у Верхньому Києві в 1934 пам’ятку було вирішено знищити. Перед руйнацією собору архітектору І.В. Моргілевському вдалося зробити його обміри, провести фотофіксацію багатьох ділянок храму. Протягом 1934-35 реставратори на чолі з В.О. Фроловим зняли зі стін частину мозаїчних та фрескових розписів XII ст., які переважно зберігаються в Національному заповіднику "Софія Київська", а також картинній Третьяковській в галереї в Москві, Російському музеї у Санкт-Петербурзі. Частину фресок 2001 передано з Ермітажу в Санкт-Петербурзі до Музею історії Михайлівського Золотоверхого монастиря, який входить до заповідника "Стародавній Київ".
Після утворення незалежної української держави постало питання про відродження знищеної святині. З 1992 почалися археологічні дослідження території собору, які очолював В.О. Харламов. Був створений громадський фонд для відбудови собору. Проте практично справа відродження його ансамблю реально розпочалася після отримання державної підтримки. 9 грудня 1995 Президент України Л.Д. Кучма підписав указ "Про заходи щодо відтворення видатних пам’яток історії та культури", в якому відбудову ансамблю М. 3. м. визнано загальнодержавним пріоритетом. Замовником робіт стало Управління охорони пам’яток історії, культури та історичного середовища Київської міськдержадмін-істрації, яке залучило колективи фахівців з різних галузей, необхідних для відновлення пам’ятки. Головний архітектор проекту – Ю.Г. Лосицький, генеральна проектна організація – AT "Київпроект", генеральний підрядник – корпорація "Укрреставрація".
Перед початком робіт в 1996-97 під керівництвом Г.Ю. Івакіна здійснено широкомасштабні археологічні дослідження, якими був повністю розкритий собор у плані. Розкопки його території продовжено в 1998- 99. Виявлені аутентичні рештки пам’ятки XII ст. законсервовано під потужною бетонною плитою, що спирається на палі й не навантажує рештки давніх стін та фундаментів. Окремі ділянки кладки XII ст. музеєфіковано для огляду фахівців і широкого загалу. В 2002 завершуються основні роботи по оздобленню собору (мозаїки, розписи, різьблений іконостас).
Трапезна палата М. 3. м. Мурована трапезна з церквою св. Іоанна Богослова споруджена в 1713. Типова українська монастирська трапезна палата початку XVIII ст. Знаходиться південніше собору. Складається з церкви, трапезної палати, кухні. За планом – витягнутий прямокутник. Під східною частиною знаходиться глибокий склепінчастий підвал з окремим входом знадвору – "овочева" комора. Вхід до кухні також окремий – через "чорні" сіни з півдня, де розміщувалося господарське подвір’я. Парадні сіни знаходяться з боку собору і ведуть до трапезної палати, до якої прилягає церква св. Іоанна Богослова. У товщі стіни -сходи, що ведуть на горище. Приміщення перекрито ск\епін-ням з високим бароковим дахом з заломом, вкритим гонтом. Над вузьким вівтарем височить грушоподібна баня на гранчастому підбаннику.
Головний північний фасад прикрашено фризом з чотирьох ліплених розеток. Портал сіней підкреслено напівколонками по боках та фігурним сандриком. Спарені віконні отвори прикрашено "вухастою" лиштвою, сандриками з "розірваними" фронтончиками, але у вівтарі замість сандриків мають трикутні ніші, Монастирський льох М. 3. м. На південь від трапезної палати одночасно з нею було споруджено величезний підземний льох для зберігання монастирських продовольчих припасів. До нього вів надземний цегляний тамбур. Доріжку від кухні трапезної до тамбура було викладено шиферними плитами з давньоруського собору св. Дмитра. Перед входом у тамбур 1997 археологами виявлено унікальну різьблену плиту з рожевого овруцького шиферу із зображенням святого вершника – св. Євстафія Плакиди. Вниз до підземного склепінчастого залу (17×6 м) вело 20 сходин. Тут зберігалося 50 бочок різних солінь та інших припасів. Звідси йшло три підземні ходи (найдовший бл. 26 м), що використовувалися як льодовні, для спускання припасів до зали й ходів згори зроблено спеціальні похилі отвори.
Монастирський мур М. 3. м. Кам’яна огорожа, яка зводилася окремими ділянками досить довгий час – з 1746 по 1775. Мур мав товщину бл. 1,5 м, з внутрішнього боку йшли широкі розвантажувальні арки. Під час його будівництва використовувались давньоруські матеріали із зруйнованих храмів. Конфігурацію мурів змінювали в XIX ст., неодноразово ремонтували окремі ділянки. Збереглося бл, 60 м із західного боку. Найцікавішою частиною монастирського муру була Економічна брама, споруджена у 60-ті pp. ХУШ ст., яка вела на господарське подвір’я. З головного фасаду (з вул. Трьохсвятительської) широкий проїзд фланкують дві стрункі напівколонки, над якими знаходиться хвилястий фронтон з цікавими витягнутими волютами. Браму прикрашено ліпленими зображеннями виноградної лози, квіткових букетів. Зруйнована 1935. Брама з частиною муру відновлена в 1997.
Дзвіниця М. 3. м. Відіграє значну роль в ансамблі монастиря та у формуванні архітектурного образу всього Верхнього міста. Парадним фасадом виходить на Михайлівську площу. Розміщена навпроти Софійської дзвіниці, зв’язуючи обидва монастирські ансамблі в єдину містобудівельну струтсгуру. Споруджено в 1716-20 частково з будівельних матеріалів Юрієвої божниці з Остра рубежу XI-XII ст. Елементи прикрас вікон вказують, що її збудував майстер Іван Матвієвич, який проводив реконструкційні роботи в соборі. Типологічно дзвіниці Софійського, Михайлівського Золотоверхого та Видубицького монастирів відносяться до однієї групи. В 1935 дзвіницю зруйновано, залишилась частина південної стіни першого ярусу, яку нині музеєфіковано й включено до відновленої споруди 1998.
В проїзді відновленої дзвіниці знаходяться традиційна церковна крамниця, надбрамний невеличкий храм – Василівська Трьохсвятительська церква, Пам’яті жертв голодомору і репресій поруч, а також на третьому ярусі – зали Музею історії М. 3. м., у верхньому ярусі 40 дзвонів (вага найбільшого – 8 т) з карильйоном – клавішним пристроєм для гри на дзвонах (карильйон з таким набором дзвонів унікальний для всіх країн колишнього Радянського Союзу). На дзвіниці встановлено куранти, які пов’язані сучасною електронно-механічною системою з дзвонами і виконують теми з 24 мелодій на добу.
До М. 3. м, належало ще кілька мурованих будинків XIX – початку XX ст. На захід від собору 1850 збудовано Михайлівський корпус братських келій, прямокутної в плані форми розміром 60×9 м (вул.Трьох-святительська, 6а). Він підходить впритул до дзвіниці, У 90-ті pp. XIX ст. знесено стару споруду Варваринсь-кого корпусу братських келій і на цьому місці (північніше собору) збудовано новий, двоповерховий з напівпідвалом (вул. Трьохсвятительська, 8). За планом – витягнутий прямокутник. Організовує шлях до станції фунікулеру й утворює північну межу монастирської території. В ньому містяться аудиторії, бібліотека та ‘їдальня Духовної академії Української православної церкви Київського патріархату, зали
Музею історії М. 3. м., а також резиденція Української автокефальної православної церкви. На схід від собору тоді ж будується також на місці більш ранньої будівлі новий будинок хористів (регента) (вул. Трьохсвятительська, 6-г), В південній частині в 1857- 58 зводиться двоповерховий корпус монастирського готелю з домовою церквою на честь ікони Смоленської Одигітрії (подвір’я комплексу будинків по вул. Трьохсвятительській, 4). В 1883 до нього перпендикулярно прибудовується ще один корпус готелю – триповерховий. Торцевий фасад будинку виходить на Трьохсвятительську вулицю. Вздовж вулиці простягнувся чотириповерховий корпус нового монастирського готелю, який збудований за проектом архітектора Є. Ф. Єрмакова. В 30-х pp. XX ст. йому надбудували два поверхи. Після революції в корпусах монастирського готелю розмістилися студентські гуртожитки. В будинку № 4 ("Єрмаковський корпус") нині розміщуються Інститут філософії, Інститут держави і права, Інститут української археографії та джерелознавства НАН України.