В 1653 до великої війни не дійшло, але становище для України було загрозливим. Кримський хан Іслам- Прей III уклав з Яном II Казиміром сепаратний мир і в будь-яку мить міг повести татарські війська на Україну. За таких умов орієнтація на Московське царство ставала неминучою. 1 жовтня 1653 Земський собор прийняв рішення про прийняття Запорозького війська під протекторат царя, що фактично означало вступ Московської держави у війну проти Річі Посполитої.
У січні 1654 відбулася Переяславська рада, у якій взяв участь також київський полковник О Пішко. За її рішеннями Україна визнавалася козацькою державою на чолі з гетьманом, під верховною владою Московського царя. Українська сторона погоджувалася, що до деяких найважливіших міст, перш за все до Києва, цар надішле своїх воєвод та гарнізони. Після укладання Переяславської угоди В. Бутурлін, голова московського посольства, розіславши по містах України стольників і дворян д\я прийняття присяги на вірність царю, особисто приїхав до Києва. 16 січня загін у тисячу козаків Київського полку зустрів його на лівому березі і супроводжував до Золотих воріт, де назустріч вийшли міщани і духовенством. Присягу приймав стольник В. Кикін.
За рішеннями Пережлівоської ради новий статус Киева виглядав почесно, а введення в місто московської залоги під час жорстокої війни з Польщею мало навіть вітатися міщанами як повна гарантія безпеки. Не всі в Кін ні були задоволені утвердженням над містом верховної влади царя. Йдеться, зокрема, про вище духовенство, насамперед митрополита С. Косова та печорського архімандрита Й. Тризни. Проте єдності серед українського духовенства не було і більшість пересічних священиків і ченців приймали присягу Москві, здебільшого щиро вважаючи, що краще бути під православним царем, ніж під католицьким королем.
Водночас до Києва рухалися і московські війська з призначеним київським воєводою князем Ф. Куракіним та його помічником князем Ф. Волконським. Для тогочасних киян було небайдужим, що в їх місто призначено родовитих князів, першого з литовського великокнязівського дому Гедиміновичів, другого – З Чорнігово-Сіверських І’юриковичів (Ольговичів), майже всі прямі предки якого (від князя Ігоря до Михайла Всеволодовича) у дотатарські часи перебували на великокнязівському престолі міста.