Дачно-курортне селище та історична місцевість, що входить до складу Оболонського р-ну і межує з с. Горенка. Назва походить від сполучення слів „пуща" та назви р. Водиця (Котурка), що протікала в тій місцевості. В давньоруські й пізніші часи – місце князівських полювань. В XVI – середині XVIII ст. перебувала в користуванні київських міщан, 1724 тут створено лісове господарство. З 90-х pp. XVIII ст. згадується як хутір. Наприкінці XIX ст. у П.-В. розгорнулося дачне будівництво і селище набуло регулярного планування з 7 повздовжними (тепер 6) та 17 поперечними (тепер 14) вулицями. В 1904 тут виникли перші санаторії. За радянських часів у П.-В. споруджено численні санаторії, будинки відпочинку та піонерські табори, які функціонують і нині. В селищі розташовано парк площею 9 га, де переважають дуб і сосна, а на його озерах облаштовано пляжі та водні станції. З 1909 П.-В. сполучається з Києвом трамваєм. Після впорядкування дачного селища постало питання про будівництво церкви для П.-В. У вересні 1903 засновано будівельний комітет па чолі з генералом-інженером М. Ракінтом. Імовірно, за його проектом спорудили тимчасову дерев’яну каплицю на розі колишньої Лермонтовської вул. (тепер вул. М. Юнкерова) та 7-ї лінії. Каплицю освячено в травні 1904. Влітку 1905 її перетворено на церкву і освячено престол в ім’я св.. Серафима Саровського. Але мешканці П.-В. прагнули спорудити повий, просторий храм, сподіваючись на матеріальну підтримку міста. Відповідні проекти дерев’яних церков пропонували міські архітектори Е. Брадтман, І. Ніколаєв. У 1907 з’явився проект великої цегляної церкви для дачного селища у псевдо-византійському стилі, заввишки близько 30 м (архітектор В. Ніколаєв). Проект активно просував тогочасний голова будівного комітету інженер-технолог О. Тихонов, який пропонував свої послуги як відповідальний будівник храму. Проте міська влада не стала фінансувати занадто масштабний задум. О. Тихонов спробував скласти, креслення дешевшого дерев’яного храму. 20 липня 1908 нову церкву було закладено, але губернське правління висловило ряд претензій до проекту Тихонова, який до того ж у квітні 1909 склав повноваження голови будівельного комітету, і спорудження храму здійснили купець О. Захар’євський (новий голова) та архітектор Е. Брадтман. Освячення храму відбулося 12 грудня 1910.
Наступного року влаштовано південний приділ в ім’я святителя Миколая. Церква дерев’яна (стіни першого ярусу обкладено цеглою), хрещата в плані, середохрестя завершується банею пластичної форми на 8-гранному барабані, прикрашеною люкарнами. На західному фасаді влаштовано арковий портал головного входу, над ним – кругле віконце-розетку і трикутний фронтон, у тимпані якого міститься зображення хреста. Над притвором зведено квадратний у плані дерев’яний ярус дзвіниці, увінчаний шатровою 8-гранною банею. В цегляному оздобленні віконних прорізів застосовано барокові мотиви. До кіпця 30-х pp. XX ст. храм залишався діючим, належав до традиційної „старослов’янської" орієнтації. Незадовго до початку Великої Вітчизняної війни церкву було закрито, але парафіяни зберегли іконостас та ікони. Згодом богослужіння у храмі поновилися. Нині храм є діючою церквою Української православної церкви Московського патріархату, має головний престол в ім’я Св. Серафима Саровського, південний приділ в ім’я Святителя Миколая та північний в ім’я Великомученика Пантелеймона. При храмі діє недільна школа. На погості збереглися окремі поховання.