Одна з центральних і найдавніших площ Києва. Виникла на початку XI ст. перед храмом Софії Київської. У самому соборі і на площі перед ним протягом майже всього останнього тисячоліття відбувалися важливі події. В давньоруський час Софійський собор і Золоті ворота утворювали єдиний ансамбль з трьома іншими, збудованими за часів Ярослава Мудрого, храмами – Георгіївським, Іринінським та подібним до них за формою та технікою будівництва, але невідомим за назвою, фундаменти якого виявлено на Стрілецькій вулиці.
Сліди життя людей у районі С. п., в південній частині Старокиївського плато, простежуються з часів палеоліту. Неподалік, на вул. Ярославів Вал, відомі матеріали стоянки мисливців льодовикового періоду. Фрагменти кераміки й інші знахідки, зокрема тригранні наконечники скіфських стріл, відносяться до наступних археологічних епох.
Новий етап у розвитку району С. п. і прилеглих до неї кварталів відноситься до часів будівництва Софійського собору й оборонних споруд міста з Золотими воротами (перша третина XI ст.). Щодо дати завершення цих робіт у літописах існують різні твердження, імовірно, що, в основному Софію Київську було споруджено ще за часів Володимира Святославича, але остаточно будівельні роботи, в тому числі зі спорудження Георгіїівського та Іринінського соборів, завершено за часів Ярослава Мудрого. При плануванні нового града Ярослава, яке здійснювалося за римсько-візантійською схемою, С. п. опинилася на місці перетину вулиці, що вела від Софійської брами, града Володимира до Золотих воріт (приблизно за трасою сучасних Володимирськоїта Золотоворітської вулиць), та вулиці, яка проходила між Жидівськими воротами в районі Львівської площі та Лядською брамою на сучасному Незалежності майдані. Можна гадати, що опис печенізького нападу на Київ, про який йдеться в Іпатіївському літописі в статті 1037, відбиває реалії 1017. Вирішальна битва відбулася саме на місці сучасної С. п.
На С. п. і в Софії Київській відбувалися урочистості з нагоди посвячення у велике князівство. З середини XII ст. С. п. стає місцем вічевих зборів, що раніше відбувалися на Подолі. Чорні дні для Києва і його святинь настали восени 1240, коли місто було взято в облогу ханом Батиєм і здобуто 5-6 грудня.
Але невдовзі після того, як війська Батия залишили його, тут знову розпочалися служби, а при Святій Софії відновлено резиденцію митрополита. Отже, і в після монгольські часи С. п. була місцем багатолюдних зібрань прочан і решти мешканців Киева. Так, митрополит Максим 1284 навіть провів у Софії Київській помісний собор. Нагайські і татарські навали, що тричі відбувалися з кінця ХНІ по кінець XV ст., перешкоджали відродженню постійного життя в цьому районі. Коли ж на межі XV–XVI ст. військова загроза дещо ослабла, тут почали селитися малоза-можні люди і регулярно проводитися ярмарки. На початку XVI ст. в районі С. п. виникла невелика, тісно пов’язана з Софійським собором, слобода.
Софійський собор, попри реставраційні роботи, які періодично проводилися у XVI ст., продовжував руйнуватися. Цьому сприяла і розпочата після Брестського церковного собору 1596 тривала боротьба між уніатами, що тимчасово захопили собор, і прихильниками православ’я, яким вдалося його відстояти. Справжня трагедія відбулася в 1625, коли впала західна стіна храму, і руйнування загрожувало всій будівлі. Але зусиллями П. Могили, який зайняв 1632 митрополичу кафедру Києва, храм було капітально відремонтовано і С. п. почала відроджуватися як один з церковно-громадських центрів міста. Тоді ж при храмі влаштовано православний монастир і резиденцію митрополита. Статус С. п. як головного майдану Києва було підтверджено проведеними тут урочистостями 23 грудня 1648, по в’язаними з тріумфом військ Б. Хмельницького після їх перемог над арміями Посполитії.
На С. п. влітку 1651 стояло табором військо литовського гетьмана Я, Радзивіла, яке скуповувало місто впродовж п’яти тижнів. На майдані в січні 1654, після підписання Переяславської угоди, кияни складали присягу па вірність царю Московському, невдовзі після чого в місто вступив російський гарнізон. У подальшому він складався зі стрільців та найманців-рейтарів, пам’ять про яких зберегли назви розташованих неподалік від С. п. вулиць – Стрілецької і Рейтарської. Оборонні споруди градів Володимира, Ярослава та Ізяслава – Святополка того ж року було відновлено, що дозволило в наступні десятиліття провести суцільну забудову району С. п. і всього Верхнього Києва в межах давньоруських часів. Головні святині міста, Софійський і Михайлівський собори, всю верхню частину Києва знову було надійно захищено. В 1690. коли за гетьмана І. Мазепи, Київську митрополію очолив Варлаам Ясинський. При ньому, за сприяння Мазепи, С. п. почала набувати нового, величнішого вигляду. Наприкінці XVII ст. храм Святої Софії, що утворював головний ансамбль міста, мав сім престолів. Весь комплекс, був обнесений дерев’яною стіною, мав двоярусну трапезну церкву Федора Стратилата (з першим цегельним поверхом) і триярусну дерев’яну дзвіницю. Дерев’яними тоді ще були і митрополичий будинок та келії ченців, біля яких зеленів монастирський сад. У 1691-705 за завданням І. Мазепи і на його особисті кошти Софійський собор оновлено в стилі українського бароко. В 1699-1707 зведено велику триярусну кам’яну дзвіницю, яка стала композиційною домінантою С. п., побудовано кам’яні трапезну і Південні ворота, що виводять тепер на вул. Володимирську.
1731 ознаменувався появою в Києві двох видатних людей, що сприяли відновленню і прикрасі міста у цілому і зокрема С. п., архієпископа Р. Заборовського і архітектора Й. Шеделя, якому ієрарх доручив проведення масштабних будівельних робіт у Софійському монастирі і Києво-Печерській лаврі. Перший було обнесено потужною кам’яною стіною, до двох вже існуючих в’їздів до нього (під Великою дзвіницею з боку С, п. і через вежу Південних воріт) додався третій з боку Георгіївського провулку – Західні ворота, збудовані і пишно оформлені в стилі українського бароко в 1746-48, за якими закріпилася назва Заборовського брами. У ті ж роки Й. Шедель капітально перебудував постраждалу від землетрусу Велику дзвіницю Софійського монастиря.
В середині XIX ст. у трикутнику між Софійською і Михайлівською площами та перехрестям вулиць Володимирської та Великої Житомирської споруджено ансамбль будинків громадсько-адміністративного призначення (див, "Присутственні місця"). В 1888 у центрі С. п. на гранітному постаменті встановлено величний Хмельницькому Богдану пам’ятник. Його відкриття супроводжували урочистості за участю вищих посадових осіб і шанованих громадян міста. З 1903 по 1917, особливо під час Першої російської революції 1905-1907., на С. п. неодноразово відбувалися політичні мітинги. Один з наймасовіших пройшов 25 лютого 1914 з нагоди 100-річчя від дня народження Т.Г. Шевченка, був розігнаний військами та поліцією. Масове зібрання киян на всенародний молебен відбулося на С. п. 31 серпня 1914 у зв’язку з початком Першої світової війни.
В роки революції 1917 і Громадянської війни С. п. неодноразово опинялася в центрі подій, що відбувалися в Києві. Тут періодично збиралися масові мітинги. На одному з них керівники Центральної Ради на чолі з М.С. Грушевським 10 (23) червня 1917 оголосили прийнятий перед тим у приміщенні Міського театру и Перший універсал. А 29 квітня 1918 обраного на з’їзді хліборобів гетьманом України П.П. Скоропадського Великої дзвіниці Софійського собору урочисто вітало духівництво на чолі з архієпископом Никодимом. 14 грудня 1918 в Київ вступили сили української Директорії під командуванням С. Петлюри і на С. п. відбувся військовий парад, що закінчився урочистим молебнем. 21 січня 1919 в Міському театрі прийнято і наступного дня на С. п. оголошено акт про возз’єднання Західно-Української народної республіки (ЗУНР) з основною територією України, яку представляла Директорія Української Народної Республіки (УНР), після церковних церемоній тут відбувся військовий парад. Вдруге оволодівши Києвом, більшовики 6 лютого 1919 також влаштували на С, п. свій військовий парад, як потім це зробили частини Добровольчої армії, які оволоділи Києвом 31 серпня 1919. 7 листопада 1920 на С. п. відбувся військовий парад частин Червоної армії з нагоди третьої річниці перевороту в Петрограді,
На с. п. стояв висотний будинок (вул. Володимирська, 19) в стилі українського бароко, де 1918 розміщувався перший радянський уряд України.
В 1929 богослужіння в Святій Софії припинено. Обговорювалося навіть питання про знищення собору. В 1934 за постановою уряду УРСР на його базі організовано державний заповідник "Софійський музей", що існує і нині.
В перші дні німецької окупації Києва, під час вибухів і пожеж, С. п., на відміну від Хрещатика і Незалежності майдану, майже не постраждала. Однак, відступаючи в перші дні листопада 1943, фашисти підпалили квартали в центрі міста. Горіли будинки навколо Софійської і Львівської площ, по вул. Володимирській і Великій Житомирськії. Частково постраждав і ансамблі, Софії Київської. 6 листопада 1943 частини Червоної армії ввійшли в спустошене місто і наступного дня на С. п. відбувся військовий парад на честь 26-ї річниці Великого Жовтня і звільнення міста. 27 березня 1944 прийнято постанову Ради Народних Комісарів УРСР про поновлення роботи Софійського заповідника, в якому в наступні роки проведено значні науково-дослідні та реставраційні роботи.
Нині С. п. набула парадного вигляду. Навколо пам’ятника Б. Хмельницькому поставлено чавунну огорожу та ліхтарі, подібні до тих, що оточували його наприкінці XIX – на початку XX ст. С. п., як і споруди та квартали навколо неї, є одним з найдавніших і найкрасивіших куточків міста.