Видубицький монастир

Видубицький  монастир

Знаходиться в стародавньому урочищі Видубичі за 2 км на південь від Києво-Печерської лаври (вул. Видубицька, 40). За легендами, записаними у XVII ст., назва урочища походить від слова "видибай", тобто саме тут виринула з води дерев’яна статуя язичницького бога Перуна з капища 980 на Старокиївській горі, яку кияни скинули у Дніпро в 988 під час офіційного запровадження християнства (хрещення). Тут містилась заміська резиденція князя Всеволода Ярославича та його нащадків (Володимира Мономаха, Мстислава Великого та ін.). В літописі згадується Красний двір князя Всеволода, що знаходився на одному з пагорбів (мис Чайка), який височить над монастирем. Вперше літописом монастир згадується під 1070, коли князь збудував кам’яну церкву св. Михайла на честь народження свого сина Ростислава. Первісний монастирський осередок починався з печерного комплексу, який містився в цьому районі. В схилах Видубицького яру існує ще один підземний комплекс, що складається з двох окремих ділянок підземних галерей та келій, який за матеріалом датується XVII ст.

В. м. був впливовим політико-церковним центром Русі, центром літописання. Його ігумени брали участь в багатьох важливих подіях, тут здійснювалася друга та третя редакції "Повісті временних літ" за завданням Володимира Мономаха та Мстислава Великого, створювався Київський літопис 1199 ігуменом Мойсеєм. У 1096 половці спалили монастир. У 1199 давньоруський архітектор П. Милоніг побудував велику муровану стіну, яка укріплювала берег Дніпра біля апсид Михайлівського собору. її освятили за участю великого князя Рюрика Ростиславича і найвищих церковних ієрархів Києва. Проте в XVI – на початку XVII ст. через підмив правого берега апсидна частина храму завалилася в Дніпро. За часів П. Могили прибудовано дерев’яну східну частину (ЗО-40 pp. XVII ст.) У 1766-69 архітектор М. Юрасов добудував кам’яну апсиду, надав церкві рис стилю українського бароко. Архітектурний ансамбль В. м. склався переважно наприкінці XVII-XVIII ст., коли споруджено Георгіївську церкву, трапезну палату, дзвіницю, будинок ігумена. В XIX ст. споруджено братський корпус, склепи та надгробки видубицького некрополя.

На початку XVII ст. монастир захопив уніатський митрополит. До православних його повернув П. Могила, який пожертвував на відновлення монастиря значні кошти. В другій половині XVII-XVIII ст. монастир був власником численних масткі іі. За указом Катерини II 1786 монастир віднесли до III класу, у XIX ст. до II, а на початку XX ст. до І класу з призначенням бути "лікарняним. З XIX ст. монастирський цвинтар став місцем поховання багатьох відданих учених, діячів культури, військових, зокрема професора Київського університету Є.І. Афанасьева, лікаря-анатома В.о. Беца, гідротехніка М.С. Лелявського, художника театру Ф.Ф. Нірода, педагога К.Д. Ушинського, меценатів та колекціонерів Б.І. та В.Н. Ханенків, героя Вітчизняної війни 1812 генерала Л.В. Яшвіля та ін. Надгробки цвинтаря являють собою цінні пам’ятки історії та мистецтва.

В. м. закрито 1921, але церкви, які належали Українській автокефальній православній церкві, діяли до середини 30-х років. Будинки передали робітникам деревообробного заводу на Теличці. Після Великої Вітчизняної війни в Георгіївській та Михайлівській церквах зберігалися фонди Центральної наукової бібліотеки НАН України. В 1975-97 у будівлях монастиря містився Інститут археології НАН України. В 1967-82 проведено реставрацію головних споруд монастиря під керівництвом архітектора Р.П. Викової. З 1997 тут знаходиться відновлений чоловічий монастир Української православної церкви Київського патріархату.

Михайлівський собор В. м. закладено 1070 на честь народження сина князя Всеволода Ростислава (християнське ім’я – Михайло). Розміри споруди – бл. 28×15 м. Центральний неф більш ніж удвічі ширший за бокові, тому підбанний простір витягнутий по осі південь – північ. Являв собою хрестовобанний, тринефний, однобанний храм з чітко виділеним нартексом. В північній частині нартекса знаходилась сходон,і бані га на хори. Через недостатню ширину північного нефа башту довелося трохи розширити двогранним ризалітом на північному фасаді храму. З півночі та півдня до храму прибудовано дві каплиці та притвор, імовірно, невдовзі після завершення будівництва основної споруди. Фундаменти – стрічкові, лежали на дерев’яних брусах-лежнях, складені з бутового каменю на вапняково-піщаному розчині, ширші за стіни (1,1 м) на 0,6 м. Стіни викладено в змішаній техніці кладки з утопленим рядом. Храм прикрашено фресками, підлогу викладено різьбленими шиферними плитами, інкрустованими мозаїкою. Розкопками 1.1. Мов-чана 1972-73 виявлено поховання в шиферному саркофазі, який використовувався повторно в XVII ст.

В XVI – на початку XVII ст. апсидна частина храму завалилася в Дніпро. В ЗО-40-ті pp. XVII ст. прибудовано дерев’яний вівтар. У 1766-69 архітектор VI. Юрасов збудував кам’яну апсиду, добудував стіни, склепіння та баню церкви. Храм суцільним перекриттям було поділено на два поверхи, на верхньому влаштовано Благовіщенську церкву. Фасади отримали декор, характерний для стилю українського бароко другої половини XVIII ст., але водночас собор мав і деякі риси московської архітектурної школи.

Археологічні дослідження церкви проводив у 1945 М.К. Каргер, у 1972-73 – 1.1. Мовчан. У 1967-82 здійснено великі реставраційні роботи під керівництвом Р.П. Бикової з розкриттям мурування XI ст. па фасадах та фресок XI ст., темперного та олійного живопису XVIII-XX ст. в інтер’єрі (керівник І.П. Дорофієнко). В 1991 Михайлівську церкву передано Українській православній церкві Київського патріархату.

Георгіївський собор В. м. Мурований, хрещатий у плані, п’ятибанний, дев’ятидільний храм, збудований у 1696-1701 коштом стародубського полковника М. Миклашевського. Яскраво проявляється зв’язок з українською дерев’яною храмовою архітектурою – структура, гранчасті завершення апсид, система перекриття рамен хреста тощо. Верх складається з п’яти гранчастих бань, що утворюють хрест. Низькі міжапсидні прибудови справляють враження стрункості споруди. Фасади декоровано пілястрами з цікавими капітелями. На східному фасаді – ніша з трикутним фронтончиком, де містилася храмова ікона, над нею – фігурне вікно у вигляді хреста, а вище (як і над входом) – щит з гербом М. Миклашевського. В усьому архітектурному задумі домінують вертикалі, які підкреслюють висоту споруди. Центральний підбанник спирається на під пружні арки, має дванадцять граней з такою ж кількістю вікон. Перекритий двападцятидільним зімкненим склепінням. Велика грушоподібна баня завершується невеликим ліхтариком з маленькою банькою. Бокові бані, менші за розмірами, повторюють форму центральної. Собор є видатною пам’яткою українського зодчества і належить до шедеврів світової архітектури.

Трапезна палата В. м. Споруджена в 1696-1701 коштом стародубського полковника М. Миклашевського тими ж майстрами, що й Георгіївський собор.  Оставлена на північному схилі гори, виходить на верхню терасу, де стоїть решта споруд, тільки одним поверхом. Трапезна палата мурована з цегли, зі склепінчастим, напівциркульним перекриттям удвох ярусах вальмовим дахом та грушоподібною банею на восьмигранному підбаннику в східній частині. Тут містилася велика прямокутна зала для трапези ченців та церква Спаса. До гранчастої апсиди на сході прибудовано квадратне службово приміщення. Фасади розмальовано широкими пілястрами, які завершуються спрощеними тосканськими капітелями. Аркові вікна попарно розміщено між ними, мають трикутні сандрики та облямовані лиштвами. Над ними йде антаблемент з фризом, щедро прикрашеним ліпним рослинним орнаментом. Портал у південній стіні обрамлено двома неширокими напів колонами та карнизом. Над ними – картуш у вигляді щита з гербом М. Миклашевського – лук зі схрещеними стрілами та його монограмою з великих літер М-М, Е-Ц, П-В, В-3, П-С, що розшифровується як: "Михаил Миклашевский, его царского пресветлого величества, войска Запорожского, полковник Стародубский". Сам фундатор, який загинув 1706 у війні зі Швецією, був похований у монастирі, проте його могила не збереглася.

Інтер’єр трапезної палати прикрашено темперно-клесвим розписом рубежу XVII-XVIII ст., від якого дійшли лише незначні фрагменти. Олійний живопис (після пожежі 1760) частково розкритий реставраторами на площі 40 кв. м. На першому поверсі знаходилися комори та інші приміщення для припасів.

Дзвіниця В. м. Споруджена 1727-33 коштом гетьмана Д. Апостола. Верхні яруси перебудовано архітектором А.І. Меленським. З заходу в 1902 архітектором Є.Ф. Єрмаковим прибудовано двоповерховий будинок монастирської ризниці та бібліотеки. Має чотири яруси, в плані квадратна, розчленована двома стінами на три частини: по центру знаходився проїзд, по боках – службові приміщення та сходи на гору. На другому поверсі містилася церква пророка Даниїла на честь фундатора дзвіниці, на верхніх поверхах -дзвони. Фасади нижніх поверхів прикрашено пілястрами зі спрощеними капітелями тосканського ордера, поміж ними – плоскі ніші з бароковими лиштвами й трикутними сандриками. Вони характерні для української архітектури першої половини XVIII ст. й успадковують стиль Трапезної палати та Георгіївського собору. Верхні частини вирішено у формах класицизму, але за масштабами й основними формами гармонують з нижніми. Баню пофарбовано в синій колір, па якому виділяються позолочені зірки.

Будинок ігумена В. м. Збудований на захід від монастирської дзвіниці. В 1770 архітекторами М. Юрасовим та Ф. Поповим зведено муровані одноповерхові келії, над якими у 1780 надбудовано другий дерев’яний поверх. Архітектор Є.Ф. Єрмаков 1898 замінив його па мурований. Споруда прямокутна, витягнута в плані по осі північ – південь, поділена капітальними стінами на ряд приміщень. У центрі – вхід з двомаршовими сходами. Поперечні стіни відмічено на фасадах пілястрами.

Братський корпус В. м. Знаходиться трохи південніше Михайлівського собору. Перший поверх побудовано 1846 за проектом єпархіального архітектора П. Спарро. Мурований, перший поверх з дерев’яним мезоніном над ним, який пізніше згорів. Другий поверх надбудовано 1910. Корпус складається з трьох квадратних у плані житлових прясел з власними входами та сходами. Фасади класичні, майже без прикрас, мають горизонтальне членування, ритмічно поставлені прямокутні вікна з рамковими лиштвами та ліпними архівольтами.

Територія В. м. разом з урочищем Видубичі є заповідною археологічною та архітектурною зоною.