Історична місцевість у північній частині Киева на території Шевченківського району, на південь від Сирця, де у вересні 1941 відбулося масове знищення нацистами цивільного населення Києва єврейського походження. Назва походить, мабуть, від язичницького святилища богині смерті, що, як припускають, містилося над його гирлом, зверненим до заплави Дніпра, на місці побудованої в 40-х роках XII ст. Кирилівської церкви. її власне ім’я древні слов’яни вимовляти боялися, щоб не привертати до себе її увагу, а тому називали просто "Бабою". В часи Київської Русі тут, на північних підступах до її столиці, відомих як Дорогожичу, неодноразово розгорталися запеклі бої між претендентами на великокнязівський престол. Однак з занепадом міста після батиєвої навали ця місцевість майже не згадується в історичних документах. Не грала вона важливої ролі в житті міста і в подальшому.
19 вересня 1941 німецько-фашистські війська окупували Київ. А місяцем раніше нацистське керівництво віддало наказ про застосування надзвичайних каральних заходів щодо населення на окупованих територіях СРСР. Цим було дано поштовх масовому знищенню мільйонів мирних жителів, передусім – євреїв, а потім і тих, кого окупанти підозрювали в причетності до руху опору. 28 вересня по Києву було розклеєно оголошення, згідно з яким громадяни єврейської національності наступного дня о 8-ій годині ранку з документами, грошима і речами мали зібратися біля цвинтаря, в кінці сучасної вул. Мельникова. За невиконання наказу загрожував розстріл. Люди не могли уявити, що па них чекає, і в більшості були переконані, що їх мають вивезти з Києва, оскільки по трасі їх маршруту знаходилася залізнична станція "Сирець". Німці вишикували людей у довгу колону і повели під конвоєм у бік Б. Я. Не доходячи до нього, в районі сучасного Телецентру, від основної маси стали формувати окремі групи, які конвоювали вже безпосередньо до яру. Тут людям, із знущаннями і побоями, наказували залишити речі і гнали далі, де вже наказували роздягнутися догола і, б’ючи їх кийками і прикладами, щоб не дати отямитися, заганяли на край обриву. Приречені встигали зробити тільки кілька кроків униз по стежині – і лунала автоматна черга, причому кати цілилися так, щоб куля пройшла через кілька людей.
Скільки загинуло у Б. Я. напевно ніколи точно встановлено не буде. Загальна кількість загиблих, як припускають, сягає 100 тис. чоловік, при тому що в перші дні масових розстрілів тут було вбито бл. 70 тис. киян єврейської національності. Поряд з ним розгорталася трагедія і в концентраційних таборах радянських військовополонених па околицях міста, поблизу б. Я. у Сирецькому концтаборі та на лівому березі Дніпра – у Дарницькому концтаборі. Тисячі людей було знищено в таборах смерті на Мишоловці, на території Доку, на вулицях Керосинній, Інститутській й в інших місцях. Після вересневих розстрілів окупанти систематично вбивали іі б. Я. підпільників та людей, яких підозрювали в співпраці з борцями опору, широко практикували страти заручників. Розстрілювали сотню, а подекуди три сотні ні в чому не винних мешканців міста для залякування інших. У Б. Я. знищувалися і лідери українських націоналістичних організацій, що вступали в конфронтацію з окупантами. Зокрема, тут 21 лютого 1942 розстріляно поетесу О. Телігу разом з її чоловіком М. Телігою та І. Ухватом, І. Ірлявським, В. Багазійом, П. Олійником та ін. українськими національними діячами. Коли влітку 1943 радянські війська вже просувалися до Дніпра, нацистське командування віддало наказ знищити сліди своїх злочинів у Б. Я.
Питання про увічнення пам’яті жертв нацистських звірств у Б. Я. було піднято вже наприкінці війни. Значну роль в цьому відіграла діяльність відомого письменника і публіциста, який народився в Києві, І. Еренбурга. Але політика державного антисемітизму в СРСР, що відрізнялася особливою рознузданістю в 1948- 53, ніяк не сприяла втіленню в життя цієї ідеї. Яр залишався відкритою раною на "тілі" міста. Таке ставлення до пам’яті загиблих викликало обурення багатьох киян, вітчизняної і світової громадськості. Щоб позбутися проблеми Бабиного Яру тодішній перший секретар КПУ М.В. Підгорний, в 1957 вирішив цю місцевість зрівняти з землею. Але засипати величезний яр практично було неможливо. Тому керівники республіки й адміністрація міста вирішили Б. Я. з останками десятків тисяч загиблих людей перекрити насипом (при його виході вбік Куренівки). В нього почали зливати пульпу – перемішану з брудом воду з розташованого неподалік цегельного заполу, внаслідок чого згодом тут утворилося озеро – болото смердючого бруду.
Проектувальники вважали, що закачуваний в яр рідкий мул осідатиме на дно, а вода йтиме глибше в землю. Але глиняне ложе яру погано пропускало воду і рідкий бруд залишався в ньому. І коли на початку березня 1961 навесні води наплинули з прилеглих висоту Б. Я., він почав швидко переповнятися. Ранком 13 березня вода пішла через верх насипу і поступово почала затоплювати прилеглі квартали Куренівки. По боках величезної калюжі зупинялися машини, трамваї і люди, що поспішали на роботу. У 8 год. 45 хв. пролунало страшне ревіння і з устя Б. Я. на перехожих і транспорт, трамвайне депо, лікарню, інструментальний завод і житлові будинки обрушився десятиметровий вал рідкого бруду. В лічені хвилини він вкрив сотні людей і багато споруд, включаючи трамвайне депо. "Бабин Яр помстився",- говорили в ті дні кияни.
Тим часом влада не залишила наміру знищити Б. я. У 1962 сюди було зведемо велику кількість будівельної техніки і через засипане провалля прокладено широку трасу – продовження вул. Мельникова. Поблизу остаточно знищено залишки старого єврейського цвинтаря, де почалося будівництво нового телецентру. На місці ж самого яру розбили парк, а вздовж його західного боку, на місці колишнього Сиренького концтабору, почали зводити житловий масив.
Громадськість міста була обурена такими діями влади. У 25-ту річницю початку розстрілів, 29 вересня 1966, до Б. Я. зійшлися люди з усього Києва. У багатьох з тих, що зібралися, тут лежали рідні і близькі. Покладалися вінки з написами не тільки російською й українською, а й давньоєврейською мовою, що особливо обурювало начальство, оскільки зміст написаних на івриті слів воно не розуміло. На стихійно влаштованому мітингу виступили акторка Київського театру ляльок Д. Пронічева, яка чудом вибралася наприкінці вересня 1941 з-під куп мертвих і поранених людей, письменник В. Некрасов, літературознавець і публіцист І. Дзюба та ін. Оратори говорили про борг живих шанувати пам’ять загиблих. Про цей мітинг і про все, що робилося з Б. Я. з вини керівництва республіки, дізналася світова громадськість, що засудила дії влади. Через кілька днів неподалік від яру з’явився гранітний камінь з написом про те, що невдовзі тут буде споруджено пам’ятник жертвам фашистського терору.
Мітинг 29 вересня 1966 у Б. Я. став одним з перших проявів непідконтрольного партійній номенклатурі громадянського життя в Києві. З цього часу громадянське протистояння партійно-номенклатурній владі стало набувати в місті все більш помітних і сконсолідованих форм. Трагічні події, що мали місце в Києві під час окупації, вже не замовчувалися. У меморіальних місцях з’явилися пам’ятники загиблим. Нарешті, 1976 було відкрито "Пам’ятник розстріляним німецькими фашистами у Бабиному Яру". Б. Я. стали відвідувати, покладаючи квіти і вінки, офіційні делегації й імениті гості міста, серед яких були навіть два президенти США – Дж. Буш (старший) та Б, Клінтон. Нині в парку, на який був перетворений засипаний Б. Я., крім спорудженого 1976 монумента, можна побачити й інші пам’ятні знаки. На одних з них іудейська, на інших християнська символіка. Мученицька смерть об’єднала всіх спочиваючих тут.