Назва кількох київських узвишь (гір), що мали лісисте узгір’я та безлісу ("лису") верхівку. В попередні століття Лисою горою називали передусім узвишшя на північ від Щековиці. Між нею та Лисою горою протікав Юрківсі.кий струмок, через що другою назвою цього узвишшя, головно його південного відрогу, стала Юркоішця. Тут відомі рештки городища язичницьких часів згадуються в статті 980 та великого дружинного могильника перших століть Київської Русі. В подальші часи ця Лиса гора вважалася місцем проведення шабашів відьм. Підставою для такого повір’я могли бути таємні обряди, здійснювані тут впродовж тривалого часу після прийняття Руссю християнства жінками, схильними до старих традицій. В центральній частині міста Лисою горою називали також узвишшя під Михайлівською горою (Чортове, або Хрещатицьке Беремище). Північніше історичної частини Києва Лисою горою називалося узвишшя між Вітряними горами і Пріоркою, під яким нині проходить вул. Западинська (раніше – Лисогірська). Л. г. також звали піщані підвищення на Верхній Солом’янці біля р. Либідь та на ліпому боці Дніпра, між Чорто-роєм та селищем Тросщина. В XX ст. під назвою Лиса гора фігурує передусім історична місцевість на південній околиці міста в Голосіївському районі на південний захід від Видубичів, на правому боці р. Либідь, поблизу місця її впадіння в Дніпро. В народі вона також звалася Дівич-ropa (імовірно, в язичницькі часи тут було святилище богині Лади) та Оринівсь-кою горою (вважається, що княгиня Ірина передала цю гору Микільському монастирю). У першій половині XVII ст. була захоплена заможною родиною Паньковичів (Панькевичів) (див. Паньківщшіа), але 1653 повернута монастирю. Під назвою Лиса гора фігурує з початку XIX ст. Від 70-х pp. XIX ст. перебувала у казенному володінні. Тоді на ній було збудовано Лисогірське укріплення (нової) Печерської Фортеці. В межах Києва з 1923. Оголошена заповідною зоною. Під нею пролягає Лисогірський узвіз.