Одна з центральних вулиць Києва, яка простягається від Бесарабської площі до Либідської, перетинаючи Толстого Льва площу та велику кількість вулиць (Саксаганського, Жилянську та ін.). Як шлях, що вів від Лядських воріт Хрещатим яром через села у заплаві р. Либідь до Василькова (за часів Київської Русі – Васильєва) відомий з давньоруської доби, позначений на плані Києва 1695. Звідси походить історична назва спочатку дороги, яка у XVIII- XIX ст. слугувала поштовим трактом, а потім і вулиці. На плані Києва 1812 по обох її боках показано прямокутні квартали, хоч на той час більшість з них ще не було заселено. їх забудова здійснювалася протягом ЗО- 50-х pp. XIX ст. і була пов’язана з будівництвом Нової фортеці, під час якого мешканці численних хуторів і слобід на Печерську, чиї ділянки відчуджувалися державою, отримували наділи в заплаві р. Либідьта районі Хрещатика (див. Нона Забудова). В 30-х pp. ХІХ ст. планування Либідської частини Києва, до якої відносилась і В. В. в., було в цілому здійснено.
В 1833 на В. В. в., на місці, де нині міститься Національний палац "Україна", зведено будівлю для переведеної з Печерська церкви св. Володимира (Либідська, зруйнована у 30-х pp. XX ст.), біля якої функціонував Володимирський ринок. У 1859 па розі з вул. Жилянською збудовано Троїцьку церкву, а наприкінці XIX ст.- церкву св. Миколи Чудотворця при Четвертій чоловічій гімназії, яка містилася на Великій Васильківській, 98 (тепер – № 96). З 1897 поблизу Троїцької церкви, в районі сучасного Національного олімпійського комплексу "Олімпійський", з 1860 функціонував Троїцький ринок та великі лазні, а на місці скверу, що на розі Великої Васильківської та вул. Федорова,- Кінний ринок, від якого вона дістала назву Кінної.
В. В. в. була центральною магістраллю мало престижної Либідської частини міста, де селилися мало заможні колишні мешканці печерських хуторів і слобід, відставні військові нижніх чинів, робочий люд, значною мірою задіяний на будівництві нової фортеці. На ній було безліч дешевих шинків і лавок, які щільно групувалися навколо Володимирського ринку. Попри численні офіційні заборони, тут напівлегально селилася єврейська біднота з містечок Правобережжя, займаючись переважно дрібною торгівлею. Після скасування кріпацтва на В. В. в. та прилеглих до неї вулицях неухильно зростала кількість правобережних селян, здебільшого радих отримати в Києві будь-яку роботу, яка гарантувала б їм прожитковий мінімум. В останній третині XIX ст. поруч з одно- і двоповерховими будинками почали з’являтися чотири- і п’ятиповерхові, а на початку XX ст. її найближчі до Хрещатика та площі Льва Толстого квартали набули цілком респектабельного вигляду. Варто відзначити: готель "Берлін" (після 1914 – "Оріон") і прибутковий будинок № 1-3, споруджені в кілька етапів наприкінці XIX – на початку XX ст. в стилі французького неоренесансу; житловий будинок № 5 кінця XIX ст., в якому в 1896-1903 жив Шолом-Алейхем; шестиповерхові житловий будинок № 14, споруджений 1914 в стилі північного модерну, та № 18 з пасажем, зведений 1911 з використанням елементів стилю модерн і великим комплексом магазинів на першому поверсі.
В жовтні 1859 в Либідській частині молодими ентузіастами 3 університетського середовища в Новій Забудові, поблизу В. В. в., відкрито одну з двох у місті недільних шкіл (іншу – на Подолі). Вчителями недільних шкіл були переважно студенти Київського університету. В них навчалося від 110 до 150 учнів віком від 8 до ЗО років. Наступним значним кроком у справі підвищення культурного рівня мешканців Либідської частини було спорудження у 1900-1902 Троїцького народного будинку де відбувалися театральні вистави, а в революційні роки – громадські зібрання (див. Київський театр оперети). Останньою видатною спорудою дореволюційної доби па В. В. в. став завершений у 1909 Миколаївський католицький костьол (див. Національний будинок органної та камерної музики).
Під час громадянської війни мешканці В. В. в., у значній своїй частині євреї, зазнавали погромів. Найжорстокіший з них відбувся в жовтні 1919 під кінець десятитижневого панування в місті частин Добровольчої армії. Того ж року вулицю було перейменовано на Червоноармійську, і цю назву вона зберігала до останнього часу. В 1970 вулиця втратила Троїцьку церкву (розібрану в одну ніч) та прикрасилася величною, лаконічно вирішеною спорудою палацу "Україна", який до нашого часу залишається найбільшою концертною сценою міста.