Вступ

Вступ

Протягом грудня 1991 Україну як незалежну державу визнали 68 держав, а впродовж 1992 – ще 64. З більшістю з них було встановлено дипломатичні відносини. Перед адміністрацією Києва постала проблема розміщення десятків посольств різних іноземних країн. На початку 90-х pp. таке завдання в цілому було вирішено.

5 березня 1992 Верховна Рада ухвалила закон про представника Президента України. Почала створюватись нова система владних структур. Водночас стрімко розгорталася економічна криза. Промислові підприємства, зокрема київські заводи-гіганти ("Арсенал", "Більшовик", завод ім. Артема тощо) та велетенські комбінати (Дарницький шовковий комбінат, "Хімволокно" та ін.), скоротили випуск продукції в кілька разів, а то й взагалі майже припинили роботу. Це наклалося на вихід з рубльової зони під час відсутності національної валюти, що сприяло гіперінфляції, катастрофічному зростанню цін на енергоносії та розриву усталених економічних зв’язків з традиційними партнерами в межах СНД.

На тлі боротьби мафіозно-кланових структур за контроль над експортно-імпортними операціями та прибутковими секторами виробництва під вивіскою "приватизації" (закон про приватизацію майна державних підприємств прийнято 4 березня 1992) це викликало зубожіння більшості населення та зростання соціальної напруженості. Ситуація ще більше ускладнювалася хронічною несплатою (або сплатою в неповному обсязі) знецінених інфляцією зарплат, пенсій, стипендій. Десятки тисяч киян, вчорашніх робітників, зчителів, лікарів, інженерів, учених були змушені початися у перекупництво, вуличну торгівлю і так званий "човниковий бізнес". Значних розмірів набуло кебракування – у переходах, в метро, а також ре кет. Замість обіцяного добробуту більшість мешканців міста опинилася у небачених з післявоєнних років злиднях. Люди відчували себе кинутими напризволяще, в стихії криміналізованого базару. На очах знедолених киян мафіозі з неприхованою бравадою демонструвати розкішний спосіб життя на гроші сумнівного походження.