У лютому 1618 у Києві відбувся потужний анти-уніатський виступ, під час якого повсталі городяни втопили під кригами напроти Видубицького монастиря намісника уніатського митрополита А. Грековича та погромили житла його прибічників. Тоді ж за свавілля і знущання було забито королівського збирача податків шляхтича Оклинського. Ці події, як і виступи козацтва на захист православ’я, змусили Сигізмунда III видати 1618 грамоту з гарантуванням і розширенням прав православних городян Києва. За цією грамотою, між іншим, за ними закріплювалася в користування гора Щековиця з усіма угіддями навколо неї.
Але не було забуто й інтереси католиків. У 1619- 20 при підтримці польських урядовців під горою Уздихалміицею (що височить над Андріївським узвозом нижче Андріївської церкви, навпроти Замкової гори) засновано костьол і очоленою ієзуїтами школою. МІЖ братською та ієзуїтською школами відразу встановилися відносини суперництва і ворожнечі, тим більше, що друга докладала чимало зусиль для переманювання до себе учнів першої. Але 1623 єзуїти переїхали до Фастова.
Водночас істотні зміни відбувалися і в церковних справах: через Київ з Москви додому повертався патріарх Єрусалимський Феофан. За умов, що склалися, цим випадком не можна було не скористатися, і в серпні 1620 у Києво-Печерській лаврі відбулися таємні збори представників православних громад і монастирів королівства, де вирішено просити патріарха висвятити Іова Борецького (який за рік до того став ігуменом Михайлівського Золотоверхого монастиря) на православного митрополита Київського. У вересні 1620 це сталося. Оскільки Софійський собор був за уніатами, місцем перебування ново висвяченого митрополита став Михайлівський Золотоверхий монастир.
На 1622 у Києві – на Подолі та у Верхньому місті (без Печерська і численних передмість) налічувалося 1760 будинків, у 3,5 рази більше, ніж у середині XVI ст. При цьому до перепису не потрапили помешкання представників тих соціальних станів, які не сплачували податків, тобто духовенства, жовнірів гарнізону, шляхтичів, а також міської голоти та залежних від своїх панів селян. З урахуванням цих категорій населення Подолу, Верхнього міста та Печерська мало перевищувати у 20-х pp. XVII ст. 20 тис. мешканців – без врахування жителів міських околиць. Отже разом з ними чисельність населення міста могла сягати 25-30 тис.