Історична місцевість у західній частині Києва, у верхів’ях р. Либідь. Простягається між залізницею Київ – Фастів і кварталами північніше Перемоги проспекту (до Лук’янівки), від Повітряно-флотського проспекту до історичних місцевостей Грушки і Караваєві Дачі, обмежуючись на заході приблизно трасою вул. Індустріальної.
Під назвою Шелвове (Шелвово сельце, Шелвів сорок біля Надиноі’о озера) відома з XII ст. Через неї проходив шлях від брами Копирева кінця па Білго-род, який далі вів до Волині, Галичини і країн Центральної Європи. Під час князівських міжусобиць в боротьбі за Київ у середині XII ст. тут неодноразово розгорталися криваві події. Так, у серпні 1146 відбулася вирішальна битва між військами Ізяслава Мстиславича, сина великого князя Київського Мстислава Володимировича і онука Володимира Мономаха, та Ігоря Ольговича, брата щойно померлого великого князя Всеволода Ольговича, якого підтримували половці. Коли Ігор Ольгович з союзниками готувався до оборони, Ізяслав Мстиславич вивів свої війська заплавою Либеді до села Шелвова, вірні йому берендеї перейшли Либідь і біля Золотих воріт захопили Ігорів обоз. Ігор, розраховуючи на вірність київських воєвод, атакував позиції Ізяслава Мстиславича біля Шелвова, але до того воєводи Гліб та Іван відступили до Копирева кінця, і берендейська легка кіннота від Золотих воріт швидко спустилася до заплави Либеді і з району сучасної Перемоги площі вдарила в тил дружинам Ігоря Ольговича. Останній зазнав ніщівної поразки, тікаючи, був загнаний у Дорогожицьке болото і потрапив у полон, а його суперник зайняв великокнязівський стіл. Але невдовзі проти Ізяслава Мстиславича виступив його дядько Юрій Довгорукий. ЗО квітня війська Юрія підійшли до Либеді з боку Васильова (сучасний Васильків) і Білгорода (сучасна Білогородка), і їх передові загони під командуванням Андрія Юрійовича (майбутнього Андрія Боголюбського) разом з половцями, прорвавши оборону в районі Ш., змусили Ізяслава відступити. Війська перестрілювалися через Либідь, билися біля Лядської брами, але прорвати оборону киян, які стояли на боці Ізяслава, Юрій не зміг. Наступного дня Ізяслав в районі Ш., сам перейшов у наступ і відкинув від Києва війська Юрія та половців, які понесли особливо значних втрат. Востаннє у літописах Шелвове сільце згадується у статті 1161 також у зв’язку з княжими міжусобицями. Мабуть, воно, як і сам Київ та інші села навколо давньоруської столиці, було знищено військами хана Батия в кінці 1240.
Знову починає згадуватися в джерелах тільки у XVII ст., а в документах XVIII ст. зустрічаємо назву гай Шулявщина. У 20-х pp. XVIII ст, київський митрополит Варлаам Вантович заснував на правому березі р. Либідь, в місцевості, відомій потім, як Кадетський гай,
Шульжинське подвір’я Софійського монастиря. У 1847 воно перейшло казенне володіння і невдовзі тут постали будівлі Кадетського корпусу, якого переведено сюди 1857 (Повітряно-флотський проспект, 6, нині тут міститься Міністерство оборони України).
З початку XIX ст. Ш. відома як селище "казенних" селян, залежних від Палати державних маєтностей, а не таких, що належать папам. Після прокладення трасою старого Житомирського тракту Києво-Брестського шосе в 40-х pp. XIX ст. Ш. поділяється на "праву" (як дивитися від центру Києва) та "ліву", між цим шосе та р. Либідь. Перша ввійшла до складу Києва 1851, в 1874 затверджено її архітектурно-планувальну схему – розвитку, а в 1900 ухвалено новий її план, якому приблизно відповідає сучасна схема кварталів цієї місцевості, що з півдня примикають до Лук’янівки. Тут, вздовж Брест-Литовського шосе в дореволюційні роки відкрито Пугнкінський (1902) та Зоологічний (1913) діарки, а в кінці 20-х pp. XX ст. стали до ладу корпуси Київської кінофабрики. "Ліва" Ш. тривалий час зберігала офіційно статус села (Шулявщини). Тут у новозбудованих корпусах в 1901 відкрився Політехнічний інститут і в цей час вся Ш, разом з районами Євбазу, вокзалу та Солом’янки і Кадетського гаю, складала Бульварну ділянку міста.
В кінці XIX – на початку XX ст. Ш. була бідною околицею міста, населення якої значною мірою складалося з робітників розташованих тут промислових підприємств, зокрема заводу Гретера і Криванека (з 1922 – завод "Більшовик"), який спеціалізувався на виготовленні обладнання для цукрових і пивоварних заводів. У 1895 тут створено один з перших у місті марксистських гуртків, а з 1897 робітники підприємства брали участь у страйковому русі, який набув особливої потужності під час Першої російської революції. У жовтні 1905 на Ш. засновано першу в Києві Раду робітничих депутатів. 11 грудня в місті почався загальний страйк, який наступного дня охопив майже всі великі підприємства міста. Шулявська рада фактично перебрала владу в районі, створивши так звану "Шулявську республіку" і сформувавши бойові робітничі загони. На кілька днів Ш, опинилася під контролем цієї Ради, але в ніч на 16 грудня була оточена козаками, солдатами і поліцією. Робітничі дружини впродовж 16-17 грудня було роззброєно, а активістів революційного руху заарештовано. Страйки почали спадати і до 25 грудня припинилися. Шулявські робітники брали участь і в революційних подіях кінця 1917, переважною більшістю підтримуючи більшовиків.
У 20-х pp. Ш. як центр більшовистсько-робітничого руху спочатку носила назву Раковка (на честь тодішнього голови Раднаркому України Х.Г. Раковсько-го), а після його опали – Жовтнівки (на честь Жовтневого перевороту 1917). За радянських часів тут продовжувалася розбудова старих і відкриття нових промислових підприємств, велося житлове будівництво, розбудовувався Політехнічний інститут. На початку 70-х pp., під час реконструкції вул. Борщагівської, між нею та р. Либідь ліквідовано рештки історичної забудови, а по вулиці в бік Борщагівки пройшла траса швидкісного трамваю. Нині в цьому районі також ведеться інтенсивно будівництво.