Історичне ядро міста (вул. Володимирська, 2). Становить собою відріг київського плато, що здіймається на 80-90 м над заплавою Дніпра, урочища Гончарі та Кожум’яки. Зі сходу та частково з півдня С. г. в давнину обмежено глибокими ярами.
Близька до дніпровської водної артерії, вона здавна була зручною для проживання людини, перші сліди якої фіксуються з V-IV тис. до н.е. Археологами виявлено рештки будівель та матеріали пізньотрипільського часу (друга половина ПІ тис. до н.е.), скіфської доби (V- III ст. до н.е.). Наприкінці І тис. до н.е.- середині І тис. н.е. С. г. входила до зони розселення слов’янського населення зарубинецької (II ст. до н.е.- II ст. н.е.) та черняхівської (III-V ст. н.е.) культур. Серед знахідок – керамічний посуд, бронзові фібули, бляшки, римські монети, поховання з прикрасами тощо.
Наприкінці V-VI ст. на С. г. з’являється поселення з матеріальною культурою корчацького (празького) типу. Саме з цього часу простежується безперервний розвиток Києва як єдиної поселенської структури, звідси йдуть витоки Києва як слов’янського міста. Тут виникає укріплений "град", який можна тлумачити як літописний "град Кия" (див. Кий). Розкопками виявлено укріплення цього граду (рів шириною та глибиною до 4 м та вал), які відокремлювали північно-західну двогектарну частину С. г. На території граду виявлено житла та знахідки VI-VIII ст. В центрі граду знаходилось язичницьке капище, виявлене під час розкопок 1908 В.В. Хвойкою. Град став резиденцією київських князів, які зміцнювали своє становище, користуючись надзвичайно зручним стратегічним розміщенням міста. Воно знаходилося на магістральному водному шляху, що з’єднував регіони Балтійського та Чорного морів. Знаходячись нижче останньої великої притоки Дніпра – Десни, володар С. г. контролював усіх, хто з басейну Верхнього Дніпра, Прибалтики хотів потрапити до Візантії. В Києві межували географічно-ландшафтні зони – ліс та лісостеп з різними господарськими потенціалами. Поблизу Києва сходилися і межі різних східнослов’янських племен – полян, древлян, сіверян та уличів, найактивніші елементи яких знаходили собі притулок та застосування в центрі округи. Саме тому Київ, на відміну від багатьох інших слов’янських центрів, не тільки не припинив свого існування в VIII- IX ст. і не перетворився на звичайнісіньке городище або селище, а зростав і став столицею могутньої держави – Київської Русі.
На С. г, знаходилась резиденція князя Аскольда, а після його загибелі – Олега, Ігоря та Ольги. Тут містились два кам’яні палаци княгині Ольги (можливо – побудовані її попередниками), що згадуються літописом під 945. Один з них знаходився у старому граді, інший, "поза градом". Рештки першого виявлено археологами перед входом до Національного історичного музею України. Деякі дослідники реконструюють його як круглу в плані споруду – ротонду. Інший палац – на самому краю гори над садибою по Андріївському узвозу, 38. За межами укріплень знаходився великий язичницький курганний могильник. Наприкінці X ст. князь Володимир Святославич значно розширив укріплену частину міста, будуючи на всій С. г. новий дитинець Києва, що проіснував до XIII ст. Гора перетворилась на густозаселену аристократичну частину міста з князівськими палацами, боярськими садибами, численними церквами та монастирями (див. град Володимира, град Ізяслава-Святополка, град Ярослава).
Зважаючи на велику роль в історичному житті Києва С. г., потужний культурний шар, заповнений найціннішими матеріалами різних часів, уряд 1963 зробив цю територію археологічним заповідником державного значення.