(Вул. Січневого повстання, 32/1) – парафіяльний храм Печерського містечка у XVII-XVII ст., видатна пам’ятка архітектури українського бароко кінця XVII ст. Хоч офіційно він не входить до Києво-Печерської лаври, проте тісно пов’язаний з нею як візуально, так і всією своєю історією. За легендою, під час перенесення мощей св.Феодосія з Дальніх печер до Успенського собору у 1091 печорські ченці на чолі з Нестором зупинилися перепочити, поставивши раку з мощами на пень від зрубаного дерева. Навколо цього пня почали траплятися чудеса, і він був використаний як престол церкви, збудованої над ним. Існування церкви з певністю може бути відстежене лише з XVI ст. Проте легенда підтвердилася під час реставраційних робіт 1833 та 80-х pp. XX ст., коли в основі престолу існуючого храму справді було виявлено рештки пня. Під час останніх досліджень під підлогою храму знай дано могильник XIV-XV ст. У ризниці церкви зберігались стародруки XVI ст.
Перші документальні згадки про Феодосіївську церкву датуються 30-ми pp. XVII ст., коли вона була дерев’яною і стояла на ринковій площі Печерського містечка. Митрополит П. Могила заснував при ній шпиталь. На плані Кальнофойського 1638 зображено високий квадратний неф, увінчаний наметовим верхом, невеличкий півбанок над вівтарем та відкрите опасання оточує будівлю. З південного заходу розташована дзвіниця з наметовим верхом, до неї прилягає дерев’яна огорожа. Дещо інший вигляд має храм на плані Ушакова 1695. Він одноверхий, наметова покрівля завершена банею. Зі сходу прилягає низенький вузький вівтар. Опасання та огорожа відсутні. У 1672 московський цар Олексій Михайлович прислав до церкви Феодосія "для оберігання міста Києва" від турецької загрози дві ікони – Богородиці Живоносного джерела та Сергія Радонезького.
Наприкінці XVII ст. дерев’яну церкву продали стрільцям, які перенесли її у Верхнє місто під назвою Покровської. На цьому місці у 1698-1700 коштом київського полковника Костянтина Мокієвського споруджено муровану церкву. Споруда тридільна з трьома банями, відрізняється досконалими пропорціями та майстерним опорядженням фасадів у стилі українського бароко кінця XVII ст. Особливістю споруди є незвичайно широкий бабинець з хорами у другому ярусі та двома маленькими сходовими вежами по боках. Останніми археологічними дослідженнями виявлено, що планування мурованої церкви повторює планування дерев’яної, нижній вінець зрубів якої залишився у землі. В 1805-13 до західного фасаду прибудовано триярусну дзвіницю у стилі ампір, 1860 з півдня додано вівтар св. Іоанна Воїна, 1904 перебудовано горішній ярус дзвіниці і надбудовано ще один з високим гранчастим шпилем. Церковне подвір’я оточене кам’яною огорожею з брамою, зведено кілька службових споруд. Внаслідок артилерійського обстрілу Києва Червоною армією у 1918 збито півбанок над вівтарною частиною.
У вересні 1920 Радянська влада зареєструвала церковну парафіяльну7 громаду. Пізніше храм було передано обновленській ("синодальній") громаді, потім закрито; в 30-х pp. XX ст. використовувався як архівне приміщення. Церква пошкоджена пожежею підчас німецько-фашистської окупації. Пам’ятку відреставровано у 1958-60 архітектором Валентиною Корнєєвою. Підчас реставрації пізні прибудови, зокрема дзвіницю, розібрано. В 1992 храм передано Українській православній церкві Київського патріархату, при ньому засновано монастир патріарху. До відновлення Михайлівського Золотоверхого монастиря тут перебували керівні органи Української православної церкви Київського патріархату.