Відразу ж після отримання звістки про Лютневу революцію почалося об’єднання національних українських сил. У Києві на грунті Товариства українських поступовців та інших українських національних організацій І березня створюється Українська Центральна Рада (УЦР або ЦР), головою якої обирається М.С. Грушевський. Паралельно утворилися легальні осередки Української соціал-демократичної робітничої партії, Української партії соціалістів-революціонерів, Української партії соціалістів-самостійників, розпочалася робота по оновленню колишньої Української радикально-демократичної партії, перейменованої невдовзі в Українську партію соціалістів-федералістів. Засновувалися в місті і нові українські організації – Військова рада, Центральний український кооперативний комітет тощо.
Кульмінаційним моментом першого місяця революції у Києві стала грандіозна маніфестація 18 березня 1917. Під червоними (революційними) і жовто-блакитними (національними) прапорами йшли всі демократичні сили міста – студенти, робітники, військові, службовці. У цей день було знято пам’ятник П. Столипіну на Думській площі, де М.С. Грушевський виголосив палку промову. В ній він закликав боротися за автономію України. 6-8 квітня в Києві відбувся Український національний конгрес, який рішуче висловився за надання Україні автономного статусу в межах майбутньої Російської федеративної республіки та проголосив Центральну раду загальноукраїнським крайовим представницьким органом.
Третьою силою, яка поступово включалася в боротьбу за владу в місті, була Рада робітничих і солдатських депутатів, що орієнтувалися на загально- російські соціалістичні партії, маючи за взірець відповідну раду в Петрограді. 4 березня вона провела своє перше засідання і обрала свій виконавчий комітет у складі 37 чоловік. Його очолив російський есер П. Незлобін. Через два дні відбулися і перші за багато років легальні збори міської організації більшовиків, на яких обрано тимчасовий міський комітет партії.
Політичні гасла Центральної Ради в ті місяці містили вимоги автономного устрою України, права розпоряджатися ресурсами краю на власний розсуд і жити за своїми законами, водночас по розриваючи взаємовигідні зв’язки в межах федерації з іншими регіонами Російської держави.