На витягнутому з півночі на південь плато гори Ескі-Кермен збереглися руїни давнього міста-фортеці. Тут природний захист плато – 30-метрові прямовисні обриви – доповнювався складною фортифікаційною системою. Стіни складалися з двох рядів кам’яних блоків, простір між якими заповнював бут. Збереглося близько 350 печер штучного походження, серед них печерні каземати, що використовувалися замість веж, як спостережні пункти і бойові оборонні майданчики. Призначення інших печерних споруд – християнські храми.
Найвідоміший – великий храмовий комплекс з хрестильницею, його раніше називали «судилищем». У ньому помітні основа вівтарної перегородки, кам’яні лави, ніші для гробниць, купіль. Багато печер використовували для господарських потреб – як склади, стайні, резервуари для зберігання води.
Мешканці поселення зводили традиційні будинки, подекуди збереглися їхні фундаменти. У південній частині плато розташовувалася головна міська брама, від якої веде дорога, названа археологами центральною вулицею міста.
Поруч – декілька печерних храмів. Були на Ескі-Кермені й наземні церкви.
Руїни великого храму-базиліки збереглися у центральній частині плато. Неподалік від них, майже на схилі, – вхід в облоговий колодязь, який колись забезпечував місто водою у разі ворожого нападу.
У галерею на дні надходила вода з підземних джерел. Спуститися в колодязь можна, але обережно, оскільки східці стерті і слизькі.
Останній марш сходів майже прямовисний. Історія фортеці на горі Ескі-Кермен сягає корінням раннього Середньовіччя, VI – VII століття.
Укріплення виникло для захисту кордонів північної провінції Візантійської імперії, якою був Південний Крим у той час, від набігів кочівників. Гарнізон фортеці складався з місцевих жителів – гото-аланів, вони були союзниками Візантії і християнами за віросповіданням. Після нетривалого володарювання хозарів (VIII – IX століття) фортеця повернулася під владу імперії, через два століття пережила розквіт, а в XIII столітті, після вторгнення татаро-монголів, занепала і більше не відновлювалася.