Тимчасовий всеукраїнський комітет

Тимчасовий  всеукраїнський комітет

Не гаяли часу і більшовики. 26 травня на нелегальній партійній нараді в Снитошипі обрано Тимчасовий всеукраїнський комітет робітничої комуністичної партії, який встановив тісні контакти з більшовиками з українських міст, що опинилися на території Радянської Росії. Останні за участю делегатів з України 5–12 липня 1918 провели в Москві і з’їзд КП(б)У, що визнала себе однією з організацій РКП(б). Основне завдання, яке з’їзд поставив перед більшовиками України, полягало в організації “збройного повстання робітничо-селянських мас проти їх гнобителів”, що означало курс на розгортання масової антиурядової діяльності.

На відміну від більшовиків і національно-соціалістичних радикалів, права російська опозиція так і не набула чітких організаційних форм і жодних активних дій проти гетьманської влади не розпочала, хоч ставилась до неї з неприхованою антипатією. Вона в переважній більшості чудово розуміла, що тільки П.П. Скоропадський може дати їй притулок і захист від більшовицького терору.

Події, які розгорнулися в останні місяці 1918, були органічно пов’язані з тією внутрішньою боротьбою, що точилася в столиці Української держави. Якщо в травні – вересні гетьман міг спиратися як па німецькі війська, так і на власні, помірковані ліберально-консервативні кола безвідносно до національного походження їх представників, то в жовтні обидві ці опори захиталися. Було зрозуміло, що німці програють війну. З огляду на високу ймовірність більшовицької агресії проти України після розгрому Німеччини в Києві зростала кількість прихильників курсу на зближення з державами Антанти та майбутню федерацію з білою Росією. Цей курс підтримував “Протофіс” та російські праві і право-центристські кола.

В.К. Винниченко, який 18 вересня 1918 очолив Національний союз, весь час вів подвійну гру, підтримуючи зв’язки з гетьманом, і водночас готуючи проти нього збройний виступ. На його боці був есер М. Шаповал. Потайки від інших керівників Національного союзу вони почали вести переговори з представниками різних військових формувань щодо можливого виступу проти гетьмана. Але навіть серед членів центральних комітетів соціал-демократичної та соціалістично-революційної партій ця ідея не мала підтримки.