Київ - столиця незалежної України
  • 21.09.2018
    Під панування Російської імперії

    Встав перед необхідністю вести боротьбу на кількох фронтах — з польськими та литовськими лицарями на заході, кримським ханом і турецьким султаном на півдні, — Хмельницький був змушений звернутися за військовою допомогою...
    [Читать далее]

  • 21.09.2018
    1362—1648 рр. Київ з Литвою та Польщею

    З другої половини XIV ст. Київ входить до складу Литовської держави, хоча формально залишається під владою Золотої Орди. У цей час спостерігається значний економічний підйом, але чисельність населення міста збільшується...
    [Читать далее]

  • 21.09.2018
    Київ під татаро-монголами

    Хан Батий, побачивши Київ з гори, що носить назву Батиєва, був вражений величчю і красою міста. 10 тижнів кияни героїчно боролися з незліченними військами Батия. Золоті Ворота виявилися їм не по зубах. [Читать далее]
    [Читать далее]

Последние публикации

Боротьба старшинських угруповань і руїна української козацької державності після смерті Б. Хмельницького

Смерть Б. Хмельницького стала для Української Держави великим не­щастям, оскільки зовнішньополітичні чинники були для неї несприятливими, а гетьманська булава опинилася в руках слабовольного юнака. Скорис­тавшись смертю великого гетьмана, московський цар рішуче повів наступ на давні права та вольності українського народу. Задля цього на Україну було відправлено два корпуси московського війська — князя Ромодановського і Шереметьєва.

У цей час частина вищої старшини приходить до розуміння хибності обрання на гетьманський пост малолітнього Юрася Хмельницького. Фактич­но, виконання гетьманських обов’язків аж до повноліття Юрія було доручене генеральному писареві І. Виговському.

Незалежність Війська Запорізького змусила царський уряд вдатися до спроб нав’язати Україні нові статті договору. В них, зокрема, йшлося про обмеження козацького реєстру до 40 тис, про розміщення царських воєвод з військом у Чернігові, Переяславі, Ніжині, Корсуні, Білій Церкві, Прилуках начебто задля того, щоб ці війська «охороняли українців». Також ставили питання про передачу царським властям білоруського міста Старого Бихова, котрий присягнув Хмельницькому. Коли про цей проект дізналися в Україні, знялася хвиля обурення козацтва проти замаху на суверенітет тієї форми української державності, що існувала в рамках «Березневих статей» 1654 р.

25 жовтня 1657 р. у Корсуні відбулася генеральна рада за участю ко­зацької старшини та духовенства. На цій раді І. Виговський розтлумачив її учасникам суть пропозиції Москви і, заявивши при цьому про своє неба­жання «бути в неволі», поклав булаву. Але гетьманські регалії йому повер­нули, обіцяючи одностайну підтримку всього війська у боротьбі за права і вольності України. Отже, гетьманська булава опинилася в руках одного з найближчих соратників Б. Хмельницького.

Корсунська рада мала велике значення й для зміцнення міжнародного становища України. На раду прибули посли від Швеції, Польщі, Австрії, Туреччини, Криму, Семигорода, Молдавії й Волощини. Під час засідання ради був оформлений союзний договір зі Швецією, в якому Карл-Густав визнавав право України на всі західні руські землі і визначення кордонів Української Держави аж до Прусії. Одночасно був поновлений договір про союз з Кримом і Туреччиною, а до Москви вислано посольство з повідом­ленням про вибір нового гетьмана з проханням підтвердити договір 1654 р. З Польщею було укладено перемир’я.

Однак, незважаючи на значну користь для України корсунських міжна­родних договорів, реальних результатів вони не дали. Не знайшли підтримки далекосяжні зовнішньополітичні плани І. Виговського і в самій Україні серед козацтва. Річ у тім, що Виговський не був, як тоді говорили, справжнім козаком; військової запорізької школи він не пройшов, від козацької маси стояв далеко, захоплюючись не стільки війною, скільки кабінетною справою. Запорожці і близькі до Запоріжжя полки, вся військова чернь вважали Виговського представником старшинських інтересів, не любили його, зневажали його авторитет, зрештою, виступили проти нього і тим занедбали його справу.

Таким чином, на Україні постають ніби дві партії: старшинсько-аристо­кратична, яка підтримувала Виговського, і партія «черні» — демократична, до якої примикали міщани, котра виступала проти гетьмана. Все це було вигідним московському урядові. Цар Олексій Михайлович через воєводу Ромодановського вів таємні переговори з Запорізькою Січчю та двічі обдаровував кошового Барабаша титулом гетьмана й гетьманською булавою, привезеною з Москви. Агенти Москви сіяли недовіру й ворожнечу між старшиною та рядовими козаками.

Політика Москви сприяла відкритому виступу проти гетьманських військ полтавського полковника М. Пушкаря. Під його рукою зібралося біля 40 тис. козаків. Виговський був змушений придушити бунт. Гетьман мобілі­зував вірні йому полки, закликав на допомогу татарську орду і 15 травня 1658 р. під Полтавою вщент розбив військо Пушкаря. Сам Пушкар загинув на полі бою, а Барабаша спіймали козаки Виговського і повісили. Полтава була взята штурмом і спалена, а Лубни і Гадяч добровільно піддалися гетьману. Бунт Пушкаря коштував життя 50 тис. українських людей.

Приборкання бунту Пушкаря-Барабаша і політика Москви змушували гетьмана йти на союз з недавнім ворогом — Польщею. Українська провідна верства, налякана грубими і жорстокими формами московського абсолю­тизму, сподівалася, що в умовах парламентарної Польської держави можна буде зберегти й забезпечити майбутнє суверенної України. Тим більше, що Польща ослабла і, стомлена війнами, готова була йти на значні поступки. До думки про державний союз з Польщею схилялося навіть вище православне духовенство. Тому гетьман І. Виговський розпочав інтенсивні переговори з Польщею і 16 вересня 1658 р. у м. Гадячі було заключено трактат про унію України з Польщею і Литвою.

Гадяцький договір був укладений делегаціями України і Польщі, які очолювали з польського боку — К. Беньовський, а з українського — П. Тетеря і Ю. Немирич, якого вважають за справжнього творця цього трактату. Суть договору така: три держави — Польща, Литва та Україна — творять федерацію рівноправних держав, об’єднаних лише персоною короля, якого вибирають суб’єкти федерації. До України, що є вільною і незалежною державою під назвою «Велике князівство Руське», входять три воєводства Чернігівське, Київське та Брацлавське. Законодавча влада у ньому належить Національним Зборам, а виконавча — гетьманові, якого українське населення обирає «доживотно», а затверджує король. Князівство Руське діставало свій най­вищий судовий трибунал із діловодством українською мовою, власний скарб (фінанси), свою монету і армію: 30 тис. козаків і 10 тис. найманого війська. Війська ні Польщі, ні Литви не мали права ступати на територію України. Щороку гетьман мав подавати королеві реєстр по 100 козаків від кожного полку для надання їм нобілітації, тобто шляхетського звання. В Україні мала бути скасована унія, а римо-католицька і православна релігії визнавали рівноправними. У спільному сенаті мали дістати місця православний митрополит і єпископ. Нарешті в сфері культурній та просвітній вводили такі новинки: Києво-Могилянська колегія набувала права університету, а середніх та інших шкіл, друкарень мало бути організовано «скільки їх буде треба». Розвиток науки і культури забезпечували введенням свободи друку і слова, навіть у питаннях релігійних.

Українські делегати домагалися залучення до Великого Князівства Русь­кого Волинського, Белзького і Подільського воєводств, але поки що змушені були погодитися на менші вимоги, щоб не зірвати підписання договору.

Водночас, Гадяцький трактат натрапив на різке несприйняття з боку широких народних мас, оскільки всі права одержувала лише провідна верства — шляхта і козацька старшина. Селянство ж знову було приречене на той послух шляхті, який панував до Хмельниччини. Значна частина українського суспільства боялась також, що союз з Польщею поверне назад і національно-релігійні утиски. Тому Гадяцький договір виявився мертвонародженим і не був реалізований.

Хоч і не реалізований, Гадяцький трактат сприяв початку українсько-московської війни. Московський цар звернувся з грамотою до українського народу, оголосив Виговського зрадником і вислав проти нього стотисячну армію під командуванням Трубецького, Ромодановського і Пожарського. Виговський звернувся з маніфестом до європейських дворів, у якому звинувачував Москву в порушенні Переяславського договору.

Московське військо рушило на Україну, але вже біля Конотопа зупини­лись аж на три місяці. Містечко обороняло 5-тисячне козацьке військо на чолі з ніжинським полковником Г. Гуляницьким. Це дало Виговському змогу провести мобілізацію, організувати відділи найманого війська, отримати допомогу від татар і поляків. У червні місяці армія Виговського рушила виз­воляти з облоги Конотоп. Кривавий бій біля с. Соснівки, що тривав 28-29 червня, закінчився погромом московського війська, лише убитих було понад ЗО тис. В полон потрапили кілька воєвод, серед яких був князь Пожарський, страчений невдовзі татарами. На звістку про загибель цвіту московського дворянства Москву охопила паніка. Царський двір збирався втікати до Ярославля. Чекали, що Виговський рушить з військом на Москву. Гетьман не використав цієї перемоги. На перешкоді стали його незгоди з Запоріжжям і козацькою черню. Вперто трималися московські відділи в Києві. До змови проти гетьмана, яку очолювали ніжинський та ічнянський протопопи Максим Филимонович і Семен Адамович, приєдналися ліво­бережні полковники Т. Цюцюра, В. Золотаренко, Я. Сомко та ін.

Опинившись у такому становищі, Виговський був не в змозі протистояти внутрішнім і зовнішнім ворогам. Рада, що зібралася у Білій Церкві, висло­вилася проти Виговського і обрала гетьманом Юрія Хмельницького. І. Ви­говський добровільно віддав гетьманські клейноди.

Отож, наслідком міжусобиць в період гетьманування Виговського було зростання анархії і руїни. Полки Полтавський, Іракліївський, Миргородський, Прилуцький були розтрощені, міста і села вкрилися бур’яном, а людність була або винищена, або розбіглася, або потрапила до татарської неволі. У людей зник інтерес до громадської справи, всі бажали одного: щоб нарешті настав якийсь спокій. Однак сподіватися на мир і злагоду не було підстав, бо, з одного боку, наступала Москва, а з іншого — не всі полковники були задоволені з постанови білоцерківської ради. Вони мріяли про гетьманську булаву для себе.

Оставить комментарий