Боротьба старшинських угруповань і руїна української козацької державності після смерті Б. Хмельницького

Смерть Б. Хмельницького стала для Української Держави великим не­щастям, оскільки зовнішньополітичні чинники були для неї несприятливими, а гетьманська булава опинилася в руках слабовольного юнака. Скорис­тавшись смертю великого гетьмана, московський цар рішуче повів наступ на давні права та вольності українського народу. Задля цього на Україну було відправлено два корпуси московського війська – князя Ромодановського і Шереметьєва.

У цей час частина вищої старшини приходить до розуміння хибності обрання на гетьманський пост малолітнього Юрася Хмельницького. Фактич­но, виконання гетьманських обов’язків аж до повноліття Юрія було доручене генеральному писареві І. Виговському.
Незалежність Війська Запорізького змусила царський уряд вдатися до спроб нав’язати Україні нові статті договору. В них, зокрема, йшлося про обмеження козацького реєстру до 40 тис, про розміщення царських воєвод з військом у Чернігові, Переяславі, Ніжині, Корсуні, Білій Церкві, Прилуках начебто задля того, щоб ці війська “охороняли українців”. Також ставили питання про передачу царським властям білоруського міста Старого Бихова, котрий присягнув Хмельницькому. Коли про цей проект дізналися в Україні, знялася хвиля обурення козацтва проти замаху на суверенітет тієї форми української державності, що існувала в рамках “Березневих статей” 1654 р.
25 жовтня 1657 р. у Корсуні відбулася генеральна рада за участю ко­зацької старшини та духовенства. На цій раді І. Виговський розтлумачив її учасникам суть пропозиції Москви і, заявивши при цьому про своє неба­жання “бути в неволі”, поклав булаву. Але гетьманські регалії йому повер­нули, обіцяючи одностайну підтримку всього війська у боротьбі за права і вольності України. Отже, гетьманська булава опинилася в руках одного з найближчих соратників Б. Хмельницького.
Корсунська рада мала велике значення й для зміцнення міжнародного становища України. На раду прибули посли від Швеції, Польщі, Австрії, Туреччини, Криму, Семигорода, Молдавії й Волощини. Під час засідання ради був оформлений союзний договір зі Швецією, в якому Карл-Густав визнавав право України на всі західні руські землі і визначення кордонів Української Держави аж до Прусії. Одночасно був поновлений договір про союз з Кримом і Туреччиною, а до Москви вислано посольство з повідом­ленням про вибір нового гетьмана з проханням підтвердити договір 1654 р. З Польщею було укладено перемир’я.
Однак, незважаючи на значну користь для України корсунських міжна­родних договорів, реальних результатів вони не дали. Не знайшли підтримки далекосяжні зовнішньополітичні плани І. Виговського і в самій Україні серед козацтва. Річ у тім, що Виговський не був, як тоді говорили, справжнім козаком; військової запорізької школи він не пройшов, від козацької маси стояв далеко, захоплюючись не стільки війною, скільки кабінетною справою. Запорожці і близькі до Запоріжжя полки, вся військова чернь вважали Виговського представником старшинських інтересів, не любили його, зневажали його авторитет, зрештою, виступили проти нього і тим занедбали його справу.
Таким чином, на Україні постають ніби дві партії: старшинсько-аристо­кратична, яка підтримувала Виговського, і партія “черні” – демократична, до якої примикали міщани, котра виступала проти гетьмана. Все це було вигідним московському урядові. Цар Олексій Михайлович через воєводу Ромодановського вів таємні переговори з Запорізькою Січчю та двічі обдаровував кошового Барабаша титулом гетьмана й гетьманською булавою, привезеною з Москви. Агенти Москви сіяли недовіру й ворожнечу між старшиною та рядовими козаками.
Політика Москви сприяла відкритому виступу проти гетьманських військ полтавського полковника М. Пушкаря. Під його рукою зібралося біля 40 тис. козаків. Виговський був змушений придушити бунт. Гетьман мобілі­зував вірні йому полки, закликав на допомогу татарську орду і 15 травня 1658 р. під Полтавою вщент розбив військо Пушкаря. Сам Пушкар загинув на полі бою, а Барабаша спіймали козаки Виговського і повісили. Полтава була взята штурмом і спалена, а Лубни і Гадяч добровільно піддалися гетьману. Бунт Пушкаря коштував життя 50 тис. українських людей.
Приборкання бунту Пушкаря-Барабаша і політика Москви змушували гетьмана йти на союз з недавнім ворогом – Польщею. Українська провідна верства, налякана грубими і жорстокими формами московського абсолю­тизму, сподівалася, що в умовах парламентарної Польської держави можна буде зберегти й забезпечити майбутнє суверенної України. Тим більше, що Польща ослабла і, стомлена війнами, готова була йти на значні поступки. До думки про державний союз з Польщею схилялося навіть вище православне духовенство. Тому гетьман І. Виговський розпочав інтенсивні переговори з Польщею і 16 вересня 1658 р. у м. Гадячі було заключено трактат про унію України з Польщею і Литвою.
Гадяцький договір був укладений делегаціями України і Польщі, які очолювали з польського боку – К. Беньовський, а з українського – П. Тетеря і Ю. Немирич, якого вважають за справжнього творця цього трактату. Суть договору така: три держави – Польща, Литва та Україна – творять федерацію рівноправних держав, об’єднаних лише персоною короля, якого вибирають суб’єкти федерації. До України, що є вільною і незалежною державою під назвою “Велике князівство Руське”, входять три воєводства Чернігівське, Київське та Брацлавське. Законодавча влада у ньому належить Національним Зборам, а виконавча – гетьманові, якого українське населення обирає “доживотно”, а затверджує король. Князівство Руське діставало свій най­вищий судовий трибунал із діловодством українською мовою, власний скарб (фінанси), свою монету і армію: 30 тис. козаків і 10 тис. найманого війська. Війська ні Польщі, ні Литви не мали права ступати на територію України. Щороку гетьман мав подавати королеві реєстр по 100 козаків від кожного полку для надання їм нобілітації, тобто шляхетського звання. В Україні мала бути скасована унія, а римо-католицька і православна релігії визнавали рівноправними. У спільному сенаті мали дістати місця православний митрополит і єпископ. Нарешті в сфері культурній та просвітній вводили такі новинки: Києво-Могилянська колегія набувала права університету, а середніх та інших шкіл, друкарень мало бути організовано “скільки їх буде треба”. Розвиток науки і культури забезпечували введенням свободи друку і слова, навіть у питаннях релігійних.