Дніпр

(Давньогрецьке – Борисфен, фольклорне – Славутич) – третя після Волги та Дунаю ріка в Європі довжиною (2200 км, до побудови водосховищ – 2285 км) та площею басейну (504 000 кв. км). Протікає територіями Росії (485 км), Бєларусі (595 км) та України (1095 км). Поділяється на три частини: верхня течія – від витоків до Києва (1320 км, лісова зона), середня – від Києва до Запоріжжя (555 км, лісостепова і частково степова зони) та нижня від Запоріжжя до гирла (325 км, степова зона).

Бере початок на Валдайській височині (Смоленська обл., Росія) і впадає в Дніпровсько-Бузький лиман, що виходить до Чорного моря. Головний стік формується вище Києва, де Д. з правого боку приймає води річок Друга, Березини, Прип’яті, Тетерева та з лівого – Сожу і Десни. В середній течії у Д, впадають з правого боку річки Рось і Тясмин, з лівого – Трубіж, Сула, Псьол, Ворскла, Орель і Самара. У верхній частині ріка має ширину 0,5 км, поступово розширяючись, вона перетворюється на заплаву, що подекуди досягає ширини 14 км на ділянці від Києва до Могильова. На всій середній течії ширина заплави змінюється в межах 6-18 км.

Д., особливо в середній течії, притаманна наявність давніх, сформованих ще за доби льодовикового періоду, розлогих терас (особливо по Лівобережжю). Правий берег здебільшого високий, що стрімко обривається до заплави, вкритої луками, кущами і хащами та хвойно-широколистяними лісами. Нині середня та нижня течії Д. (від гирла Прип’яті до Каховки) мають низку водосховищ (Київське, Канівське, Кременчуцьке, Дніпродзержинське, Дніпровське і Каховське), що вкривають заплаву і давні Пороги (виходи кристалічних порід) між Дніпропетровськом та Запоріжжям.

Д. є судноплавним від м. Дорогобужа (вище Смоленська) до гирла (1990 км). На ньому розташовано міста Смоленськ, Орша, Могильов, Рогачів, Жлобин, Вишго-род, Київ, Канев, Черкаси, Кременчук, Дніпродзержинськ, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Нікополь, Херсон та ін. Ріку перетинають греблі Київської, Канівської, Кременчуцької, Дніпродзержинської, Дніпровської та Каховської ГЕС. Штучними водними системами Д. з’єднується з ріками Балтійського басейну – Західною Двиною, Неманом і Західним Бугом. Від Каховського водосховища беруть початок канал: Дніпро – Кривий Ріг та Північно-Кримський канал.

Русло Д. в районі Києва поділяється на кілька рукавів: Чорторий, Старик та ін. (лівобережна заплава). В давні часи потужним рукавом Д. була Почайна (правобережна заплава), від якої залишилася низка пов’язаних між собою озер на Оболоні та затока Гавані. До середини XIX ст. (часу будівництва Миколаївського ланцюгового мосту в районі сучасного Метро мосту) в Д. з лівого боку, між сучасними Трухановим островом та Гідропарком, руслом Десьонки (Чорто-рия) навпроти сучасної станції метро «Дніпро» впадала Десна. З правого боку з плато до заплави Д. стікають невеличкі річки – Сирець, Глибочиця, Либідь, Віта. В минулому вони були значно повноводнішими. Для Д. біля Києва властиві високі весняні повені. Максимальний рівень води зафіксовано в 1931 – 6,4 м над умовним нулем. В суворі зими льодостав тут утворюється наприкінці листопада – на початку грудня і тримається до другої половини березня, в м’які – льодовий покрив не з’являється.

Д. з давніх-давен відігравав важливу роль в житті людей, що селилися на території сучасного Києва. Дніпровські кручі були місцями мешкання вже місливців пізнього палеоліту, про що свідчить Кирилівська стоянка. На пагорбах правого берега та в заплаві відомі рештки сезонних таборів мезолітичних мисливців та збирачів VIII-VII тис. до н.е. (район Водогінної станції, Кирилівські висоти, Чапаївка, Підгірці, Вигурівщина, Погреби). З оволодінням навичками сітково-човнового рибальства на початку доби неоліту (VI тис. до н.е.) зростала щільність поселень в заплаві Д. Пріорка, Оболонь, Чапаївка, Русанівка, Микільська слобідка, Воскресенка, Вигурівщина), хоч частина людей продовжувала селитися на шночинах правого берега (Кирилівські висоти, Смо-родинський узвіз, Лиса гора, Пирогів). В ті часи Д. і його протоки забезпечували мешканців узбережних поселень основною частиною харчового раціону. Проте вже в неоліті та енеоліті в районі Києва поширилося землеробство і скотарство. На кручах Д. (район Львівської площі, Замкова гора та Старокиївська гора) і в заплаві (Корчувате, Чапаївка, Підгірці) його правого берега це засвідчується пам’ятками хлібо-робськой Трипільської культури чапаївського та лукашівського типів (V-IV тис. до н.е.). На зміну їм у другій половині IV тис, до н.е. приходять пост-трипільські пам’ятки софіївського типу, залишені переважно скотарською людністю. В них вже можна вбачати (в етномовному відношенні) давніх індоєвропейців – най віддаленіших мовних предків праслов’ян. їх переважно укріплені поселення на теренах сучасного Києва простягалися ланцюгом над високим правим берегом Д. (Кирилівські висоти, Татарка, район Львівської площі, Замкова та Старокиївська гори, Клов). Відповідні матеріали відомі і в заплаві Д. (Підгірці, Бортничі, Червонохутірський могильник).

Повільний розвиток за доби бронзи змінився бурхливим піднесенням у ранньозалізному віці, у так звані передскіфський (X-VII ст. до н.е.) та скіфський (VI- IV ст. до н.е.) часи. В ці періоди, при загальному поступі землеробства та ремесел, збільшенні щільності населення та розвитку судноплавства, Д. перетворюється на важливу транспортно-торговельну артерію Східної Європи. Він з’єднує приморський район поселення давньогрецьких колоністів (о. Березань, Ольвія в Дніпровсько-Бузькому лимані), життєві центри скотарського Степу (населеного переважно кочовиками – кіммерійцями, іраномовними скіфами), праслов’янський хліборобський Лісостеп і лісове Верхнє Придніпров’я, де переважало балтомовне населення, що спеціалізувалося на лісовому скотарстві та різних промислах.

В системі товарообміну між Причорномор’ям, степовою, лісостеповою та лісовою частинами Придніпров’я район Києва почав відігравати ключову роль. Тут зустрічаються товари з півдня (вино, олія, ремісничі вироби, продукти кочового скотарства) та півночі (хутра, мед, віск, дьоготь), при томуг що сам він мав значний хліборобський та залізоробський потенціал.

V цей час на Хотівсько – Ходосівському узвишші, па південній околиці сучасного Києва, над заплавою Д. та його притокою р. Віта, біля Вітечівського броду, споруджується потужна система укріплень, що засвідчує наявність тут центру великого політично-племенного об’єднання. Поселення скіфського часу вздовж Д. та у його заплаві відомі також на Куренівці і Татарці, Старокиївській горі і Печерську, у Чапаївці і Підгірцях, а на лівому боці – у Бортничах, Червоному хуторі, Микільській слобідці та с. Потреби. Про періодичні бойові сутички па кручах над Д. свідчать знахідки стріл (Татарка, Старокиївська гора, Видубичі, Мишоловка) і мечів (Липки, Мишоловка). Але значно більше свідчень торгівлі, зокрема з колонізованими греками Причорномор’я.

Попри певний занепад лісостепової зони і дніпровської торгівлі внаслідок руйнації Скіфського царства наприкінці IV ст. до н.е., товарообмін вздовж Д., від Ольвії до поселень лісової зони, до кінця III ст. до н.е. відновлюється. З огляду на небезпеку з боку сарматів, які, перемігши скіфів, запанували у При-чорноморсько-Приазовських степах, вздовж високого правого берега Д., від Прип’яті до Тясмина, місцеві давні слов’яни будують низку невеличких укріплених городищ, зокрема, в історичній частині Києва – на Замковій горі (імовірно «місто Сар», відоме заданими вченого II ст. К. Птолемея). Сюди переміщується життєвий центр давніх мешканців території майбутнього міста. Але пам’ятки тогочасної місцевої давньо-слов’янської Зарубинецької культури (до яких з початку III ст. додаються і матеріали Черняхівської культури) добре відомі на пагорбах правого берега (Кирилівські висоти, Лиса гора, район Львівської площі, Старокиївська гора, Клов, Печєрськ, Звіринець, Пирогів, Ходосівка) та в заплаві (Пріорка, Оболонь, Куренівка, Поділ, Корчувате, Чапаївка на правому та Микільська слобідка й Вишеньки на лівому боці Д.).

Буремні події часів переходу від давнини до середньовіччя, пов’язані з Великим переселенням народів, негативно відбилися на дніпровській торгівлі. Але наприкінці V ст. ситуація у слов’янському (антсько-полянському) Середньому Подніпров’ї стабілізувалася, а першу половину VI ст. вже позначено піднесенням і потужним рухом придніпровських (як і багатьох інших) слов’ян в бік Подунав’я і Балкан. В цей час активізується і торгівля по Д., від лісової зони до Чорного моря, з виходом до Криму (Херсонес – Херсон) і Візантії. Головною трасою руху слов’ян Східної Європи на південь був Д. з його верхніми притоками, зокрема Прип’яттю та Десною, що впадали в нього поблизу Києва. Відтак володар цих пагорбів займав ключову позицію на Д. не тільки в торговельному, а й у військово-політичному та стратегічному відношенні. Він контролював рух товарів, військових дружин та переселенців по Д., а також переправу через нього, тобто зв’язок між Правобережжям і Ліво бережжям. Саме до другої чверті VI ст. відноситься діяльність полянського князя Кия, з ім’ям якого пов’язана легенда про виникнення Києва. Його укріплена резиденція, імовірніше за все, була зведена на Замковій горі, над Подолом, де укріплені городища існували з межі енеоліту та бронзового віку, зокрема наприкінці І тис, до н.е. та в перші століття І тис. У третій чверті над заплавою Д. постає також городище на Щековиці та два невеличкі городища – укріплені святилища – на Старокиївській горі та Лисій горі. Мабуть тоді ж на високому пагорбі над Д., па місці сучасного будинку Міністерства закордонних справ, облаштовується святилище Перуна, а на височині, де стоїть Кирілівська церква,- світилище "Баби", богині смерті. В заплаві ж на Подолі, поблизу численних поселень та пристані, знаходилося святилище Велеса,

З давніх-давен через Д. нижче Києва в посушливі місяці функціонував Вітечівський брід, перевози були в районі сучасного мосту Патона (поблизу Видубичів) та вище Києва, у Вишгороді. Розташування у вузловому районі комунікацій всього басейну Д., на межі його лісової та лісостепової частин, сприяло швидкому піднесенню Києва як протоміста (з IX ст. справжнього міста) впродовж другої половини І тис. Розгалужена гідросистема полегшувала пересування торговців, а також рух князівських дружин і поширення клади місцевого князя над племенними князівствами всього Середнього і Верхнього Придніпров’я. Із зміцненням Хазарського каганату в середині – другій половині VIII ст. значно зріс обсяг караванної торгівлі (північно-західне відгалуження Великого шовкового шляху) між Середньою Азією та Західною Європою через Нижнє Поволжя та Середнє Подніпров’я (район Києва з переправою через Д.).

З середини IX ст. починає активно функціонувати «шлях з варягів у греки». Його прокладають ватаги переважно скандинавських торговців і піратів від Балтійського моря Західною Двиною та Невою, Волховом і Ловаттю до верхів’їв Д., у свою чергу пов’язаних з басейном Волги. Відтак товари з Балтії та всієї лісової зони Східної Європи через Київ потрапляють до Чорного моря – Криму, Болгарії і Візантії, а вино, олія і ремісничі вироби по Д. прямують в зворотньому напрямку. Це у IX-X ст. сприяло формуванню і піднесенню міст на берегах Славутича (Гнєздівське городище і пов’язаний з ним Смоленськ, Любеч, Виш-город, Переяслав, Родня та ін.).

Відповідно до посилення і розширення Київської держави в IX-XI ст. Д. широко використовувався для постачання в столицю данини і податків з лісової зони та пересування дружин і великих військових з’єднань на південь. Варто згадати походи на Візантію Аскольда, Олега та Ігоря, два балканські походи Святослава, Корсунський похід Володимира тощо. Саме сполучення по Д. і Ловаті з Новгородом полегшило Володимиру Святославичу, а пізніше його сину Ярославу Мудрому можливість оволодіти Києвом і утримувати його під час боротьби за великокнязівський престол. Завдяки потужному будівництву в другій половині X – першій половині XII ст. на пагорбах, над заплавою Д., постали князівські палаци на Старокиївській горі (Ольги, Південний і Західний Володимира, Великий двір Ярослава та ін.) і тереми загородних резиденцій (Виш-город, Берестове, Красний двір Всеволода Ярославича на Звіринці), величні кам’яні храми [Десятинна церква, Михайлівський Золотоверхій собор, церква Богородиці Пирогощі на Подолі, в околицях – Успенський собор Печерського монастиря, церква Спаса на Берестові, Михайлівська церква Видубицького монастиря, Кирилівська церква та ін.). Проте періодичні весняні повені наносили значну шкоду мешканцям Подолу.

Не втратив Д. своє економічне та військово-політичне значення для Києва і в наступні століття. На ділянці від Вишгорода до Канєва, зокрема перед самою столицею, з середини XII ст. до Батиєвої навали він неодноразово ставав лінією оборони від половців та князів – претендентів на великокнязівський престол, що насувалися з Лівобережжя. Перший з відомих мостів через Д. споруджено за часів Володимира Мономаха в 1115. Це був наплавний міст.

Величезну економічну та військово-політичну роль в житті Києва Д. відігравав і в наступні століття після монголо-татарського розгрому давньоруської столиці в грудні 1240. Як і раніше, він давав великі улови риби, а в його заплаві поруч з садками та городами простягалися пасовиська та сінокоси. Поступово на кручах відновлювалися старі собори, а на Подолі з початку XVII ст. будуються кам’яні нові ( церкви Миколи Притиска, Петра і Павла тощо). Поблизу міста діяла переправа через Д, а самою рікою, в основному в її середній та верхній течії, плавали суда з товарами, в тому числі і для забезпечення Запорозької Січі. Д. пересувалися флотилії козацьких човнів, а подекуди і їх ворогів, наприклад литовського гетьмана Я. Рад-зивіла в 1651. У XVII-XIX ст. через Д. в районі Києва перекидалися великі армії, спочатку польські та московські, а з початку XVIII ст. – Російської імперії. За часів "Мазепи пагорби над Д. та прилеглий до нього Поділ прикрасилися багатьма чудовими церковними спорудами (Братський Богоявленський, Військово-Миколаївський та Георгіївський Видубицького монастиря собори; Іллінська церква на Подолі; Всехсвятительська, Різдва Богородиці, Аннозачатіївська, Феодосіївська, Хрестовоздвиженська церкви Києво-Печерської лаври тощо). В середині XVIII ст. до них, прикрашаючи краєвид Києва з боку Д, додалися Велика лаврська та Ковпірівська (над Дальніми печерами) дзвіниці та Андріївська церква, на пагорбі над Д. було споруджено Царський (Марийський) палац, а на Подолі, який час від часу страждав від повеней, були збудовані добре в той час видні від Д. Катеринінський собор з дзвіницею, Цареконстантинівску та Покровську церкви, церкву Миколи Набережного, високу дзвіницю Кирилівського монастиря.

Наступний етап широкого монументального будівництва у прилеглих до Д. районах К. відноситься до першої чверті XIX ст. (колона на честь відновлення в місті Магдебурзького права, церкви Миколи Доброго, Різдва Христового та Воскресенська Фролівського монастиря на Подолі, Миколаївська церква на Аскольдовій могилі, серед світських споруд – Гостинний двір і Контрактовий будинок на Подолі та комплекс споруд Нової Київської фортеці на Печерську). З часів Катерини II, після приєднання нею Північного Причорномор’я з Кримом торговельне значення Д. значно зросло. З початку XIX ст. на Д. почало розвиватися пароплавство. Перший пароплав, яким до Києва доставляли різні будівельні матеріали, з’явився на Дніпрі в 1823, а в 1835 тут виникло перше пароплавне акціонерне товариство, яке займалося головним чином перевезенням каміння для будівництва Нової Київської фортеці. З 30-х pp. XIX ст. з’являються і приватні власники пароплавів – генерал Маслов, поміщик Пусловський та ін. В 1838 виникла Дніпровська судноплавна компанія, яка мала наприкінці 50-х pp. 17 пароплавів. А 1858 створено потужне "Товариство пароплавства по Дніпру і його притоках", яке займалося перевезенням пасажирів і вантажів у межах Дніпровського басейну. Розвитку водного сполучення сприяв царський указ 1843 про дозвіл вільного пароплавства по річках імперії. Завдяки швидкому розвитку пароплавства Київ у середині XIX ст. перетворився на справжній центр водного сполучення Київської, Полтавської, Чернігівської, Могильовської та Мінської губерній. Це в свою чергу сприяло економічному піднесенню міста.

Зв’язок між обома берегами Д. значно полегшився в середині XIX ст. завдяки спорудженню в 1853 Ланцюгового (Миколаївського) мосту. Наступним став збудований 1873 залізничний міст. Тепер потяги вільно перетинали Д. і обсяги перевезень товарів і пасажирів через нього набагато збільшилися. Обсяги товаропотоків по Д. та через нього невпинно зростали до початку Першої світової війни, з серпня 1914 через мости на захід потяглися війська, а в зворотньому напрямку – десятки тисяч поранених і біженців. Під час Громадянської війни Д. неодноразово відходили ті, хто залишав Київ, а до нього зі сходу через Ланцюговий та Залізничний мости вступали переможці.

Під час Першої світової війни і впродовж 20-30-х pp. XX ст. Д. розглядався російським та радянським військовим командуванням як найважливіший західний оборонний рубіж. У перші тижні Великої Вітчизняної війни навколо Києва напів кільцем було створено три лінії оборони, які впиралися в Д. північніше та південніше столиці. На річці активно діяв Дніпровський загін Пінської флотилії. Проте в 1941 належної оборони по всій течії Д. влаштувати не вдалося і попри героїчний опір радянських військ під Києвом та в деяких інших місцях німцям на початку вересня вдалося форсувати його в районі Кременчука. Це, разом з стрімким просуванням сил вермахта з боку Чернігова – Шостки, призвело до оточення і знищення на Лівобережжі основних сил Південно-Західното фронту, які мостами через Д. залишили Київ 19 вересня. Заздалегідь заміновані мости через Д. було висаджено в повітря.

Після розгрому в битві на Курській дузі та під час звільнення силами Червоної армії Лівобережжя влітку 1943 німці влаштували вздовж Д. потужну систему обороні (так званий «східний вал») і Київ став центральним і найпотужнішим вузлом у цій системі оборони. Д. був великою перешкодою на шляху радянських військ, тим більше, що ворог закріпився на високому правому березі звідки Лівобережжя добре прострілювалося на багато кілометрів. Але війська І Українського фронту під командуванням генерала армії М.Ф. Ватутіна, вийшовши в районі Києва до Д. в кінці вересня 1943, форсували його в багатьох місцях. Першими 22 вересня в районі с. Григоровка (біля Переяслава-Хмельницького) ріку з боєм, під шквальним німецьким вогнем, форсували автоматники 51-і гвардійської танкової дивізій VI гвардійського танкового корпусу. 29 вересня визволено Дарницю. На ЗО вересня Червона армія мала на правому березі Д. поблизу Києва вже 9 плацдармів. Не всі з них вдалося в наступні дні втримати, але на двох найважливіших – Лютезькому північніше і Букринському південніше Києва (біля Канєва) вдалося міцно закріпитися. Було прийнято рішення завдати головного удару з Лютезького плацдарму, для чого туди потайки від німців перекинули 3-го танкову армію та артилерію резерву Головнокомандування. 1 листопада з метою дезорієнтувати ворога радянські війська почали наступальні дії з Букринського плацдарму, водночас готуючись несподівано завдати головний удар з півночі. З листопада, після потужної артпідготовки, в якій було задіяно понад дві тисячі гармат і важких мінометів і 500 реактивний установок, під прикриттям літаків II повітряної армії, сили 5-го гвардійського танкового корпусу та 38-ї армії в районі Лютезького плацдарму прорвали оборону противника і заглибилися на 5-12 км, охоплюючи Київ з заходу. В ніч з 5 на 6 листопада перші радянські частини ввійшли в Київ.

Невдовзі після звільнення Києва було відновлено підірваний залізничний міст, а 5 листопада 1953 береги Д. з’єднав Патона міст, що відновило трамвайне сполучення через Д. і прискорило забудову Лівобережжя (Стара та Нова Дарниці, Соцмістечко, Воскресенка). Тепер в районі Києва через Д. простяглося сім мостів: два залізничних, міст Метро з лінією метрополітену та автодорожного трасою, автодорожні мости Патона, Московський і Південний та Пішохідний міст. В заплаві Д. в межах Києва існують також мости над Гаванню, через Венеціанську протоку (між Гідропарком та Долобським островом) та п’ять мостів через Русанівський канал. Діють пасажирський Річковий вокзал, численні причали для катерів і вантажний порту Гавані. Завдяки системі шлюзів при Київській ГЕС, збудованій вище Києва в районі Вишгорода в I960 68, вздовж Д. морські суда можуть підійматися до столиці України. До Д. з правого боку прилягають старі райони міста – Поділ та Печерськ, урочище Видубичі, а на його кручах та під ними височать Києво-Печерська лавра, Андріївська церква, Видубицький та Іонівський монастирі, Микільська церква на Ас-кольдовій могилі, численні подільські церкви (Іллінська, Миколи Набережного, Різдва Христова та ін,), Вічної Слави пам’ятник у парку Вічної Слави та монументальні споруди Меморіального комплексу "Національного музею Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 років". На правому березі Д. виросли промислова зона Нижня Теличка та великий житловий масив Оболонь, а на лівому – масиви Троєщина-Вигурівщина, Райдужний, Воскресенка, Дарниця, Русан-івка, Березняки, Позняки, Харківський тощо. З обох боків до Д. прилягають численні красиві парки – Володимирська гірка, Хрещатий парк, Міський сад, Марийський парк, парки Аскольдова могила та Вічної Слави, Печерський ландшафтний та Наводницький, Національний ботанічний сад України на правому боці та парк Дружби народів, Дніпровський парк на Трухаиовому острові і Гідропарк їм лівому. До Д. і його протоків (Русанівська, Десьонка – Чорторий) з Лівобережжя широкими масивами підходять садово-дачні ділянки. Парки і сади разом зі старовині пі ми храмами на пагорбах та потужними мостами, спорудами останніх десятиліть створюють чарівне за своєю красою і величністю барвисте мереживо, що оточує Д. в районі Києва.