Культура кожного народу відбиває рівень його матеріального і духовного життя на певному етапі історичного розвитку. Вона насамперед залежить від рівня шкільної освіти в країні.
Після татаро-монгольської навали шкільна освіта в Києві не одразу набула широкого розвитку, але деякі зразки літератури та -літописання XIV—XV століть свідчать про наявність у Києві значного кола освічених людей. Так, у 1460 році за ініціативою настоятеля Печерського монастиря Касіана — людини високоосвіченої для свого часу — складено два нові списки «Києво-Печерського Патерика». У київських монастирях писалися і зберігалися літописи, переписувалися церковні книги. Оригінальною пам’яткою українського літописання XV століття є «Короткий літопис», який містить історичні оповідання про події в Києві в 1481—1515 рр., зокрема, оповідання про напад кримських татар на чолі з ханом Менглі-Гіреєм у 1482 році. Збереглося також багато пам’яток ділової писемності XIV—XV століть.
В історичних джерелах ми зустрічаємо письмові свідчення про існування в XV столітті школи в київському Золотоверхому Михайлівському монастирі. Були парафіальні школи при церковних громадах, де діти здобували елементарні знання з арифметики, читання, письма. Є згадка про те, що литовський воєвода М. Гаштовт заснував у Києві католицьку школу, яка протистояла школам православним.
У зв’язку із зростанням економічної і політичної ролі Києва в XVI—XVII століттях все більш важливе місце в культурному житті займає шкільна освіта. Велике значення для розвитку української національної культури мала діяльність Київського братства, яке не тільки стало значною перешкодою для запровадження унії на Україні, а й розгорнуло широку культурно-освітню діяльність. При братстві в 1615 році була створена школа, де молодь виховувалась у дусі відданості своєму народові.
Братські школи, в т. ч. Київська, були безстановими учбовими закладами, до них приймали дітей незалежно від походження. Через це їх підтримували широкі кола городян, і вони були міцною опорою православ’я у боротьбі з католиками та уніатами.
У Києві діяли також школи при Софійському, Печерському, Михайлівському та інших монастирях. Дітей вчили читати, лічити і співати в церковному хорі.
Велику роль у культурному житті Києва і всієї України в XVII столітті відіграла Києво-Печерська друкарня, заснована в 1616 році архімандритом Печерського монастиря Є. Плетенецьким. Щоб забезпечити друкарню папером, у Радомишлі була збудована паперова мануфактура. Навколо Києво-Печерської друкарні об’єднались учені й культурні діячі Київського братства. Серед них Захарів Копистенський, Памва Беринда, Лаврентій Зизаній, Тарас Земка, Іов Борецький та багато інших, що друкували свої праці словеноруською мовою. Спочатку це були книги, призначені для церковного вжитку. Першим в 1617 році надруковано «Часослов»; у 1619 році вийшла велика книга «Анфологіон» у перекладі з грецької мови Іова Борецького та Захарія Копистенського.
Серед книг, надрукованих у перші десятиліття існування Києво-Печерської друкарні, видатне місце належить філологічному твору, який і в наш час має велике наукове значення. Це «Лексикон славеноросский и имен толкование» Памви Беринди, що був надрукований в 1627 році. Вихід у світ філологічної праці Памви Беринди свідчить, що питання вітчизняного мовознавства в тогочасних школах України та серед освіченої громадськості було одне з актуальних. Боротьба за збереження рідної мови стала діючим знаряддям проти полонізації українського населення. Свою передмову до «Лексикона славеноросского» Памва Беринда починає славленням величі мови свого народу. Він з захопленням говорить про «широкий й великославный язык славеноросский». «Лексикон», як і чимало інших літературних творів того часу, відзначався т. зв. синкретизмом, тобто, крім філологічних, містив також багато філософських, історичних, географічних та інших знань, що відповідали тодішньому рівню науки на Україні і в Європі.
У Києві в першій чверті XVII століття (ще пізніше 1627 року) відомий історик і письменник-полеміст Захарія Копистенський написав книгу- «Палінодія» (книга оборони), яка вийшла в світ тільки в другій половині XIX століття. «Палінодія» побудована на багатому джерельному вітчизняному матеріалі, а також на творах античних, західноєвропейських, візантійських та східних письменників, що свідчить про величезну ерудицію автора. Він був добре обізнаний з історико-філологічного та богословсько-теологічною літературою античного світу, з творами середньовічних істориків, польськими хроніками, давніми руськими літописами, з сучасним йому письменством, іноземним і вітчизняним. Існує думка, що Захарія Копистенський є також автор «Густинського літопису» — важливої пам’ятки української літератури та історіографії.
Після смерті Захарія Копистенського (1627 р.) архімандритом Києво-Печерського монастиря було обрано сина молдавського господаря Петра Могилу. В 1632 році він став митрополитом київським і галицьким.
Петро Могила багато зробив для розвитку Києво-Печерської друкарні. Б 1631 році він відкрив вище училище — Лаврську школу, яка в 1632 році була об’єднана з Київською братською школою і дістала офіційну назву Києво-Могилянського колегіуму.
Фундатори колегіуму, прагнучи, щоб його учні нічим не поступалися перед вихованцями католицьких шкіл, запровадили викладання окремих курсів латинською мовою. Тут викладалися на високому науковому рівні слов’яноруська, латинська, грецька, польська мови, риторика, піїтика, філософія, арифметика, геометрія, астрономія, музика. Подавалися також відомості з інших наук, а пізніше вивчалася психологія і медицина. З Київської колегії вийшли видатні культурні діячі, серед них Інокентій Гізель, Ігнатій Старушич, Лазар Баранович та інші.
Завдяки розвитку освіти, друкарства, ораторського мистецтва Київ у, першій половині XVII століття перетворився на справжній центр культури та освіти не лише України, а й Білорусії та Росії. Між Києвом та Москвою відбувався постійний обмін книжковими виданнями. Так, у Росії стала широко відома видатна праця українського письменника-полеміста і філолога Мелетія Смотрицького — «Граматика словенська». В 1648 році цей твір був перевиданий у Москві. Велике значення для зміцнення культурних зв’язків мали приїзди до Москви представників київського духовенства. Відомо, наприклад, що в 1624 році за дорученням Іова Борецького їздив у Москву Памва Беринда для виправлення церковних книг.
Наприкінці XVI і особливо в першій половині XVII століття в Києві широкого розвитку набуває літературне життя. Тут видаються збірки віршованих творів, авторами яких були вихованці Київської колегії. Значне місце серед них посідають панегірики на честь Є. Плетенецького, П. Могили, на смерть та поховання гетьмана війська запорізького П. Сагайдачного, який помер у 1622 році. У братській школі виник літературно-мистецький вид творів — шкільна драма та інтермедія, які досягають високого рівня в наступні десятиліття XVII століття, і особливо у XVIII столітті.