Київська фортеця – комплекс фортечних споруд ХVIII-XIX ст., розміщений на пагорбах високого правого берега Дніпра, обмежених з півночі Кловським яром, з півдня і заходу – схилами долини річки Либідь. Складається з кількох земляних укріплень (цитаделі, Звірінецького, Васильківського, Госпітального, Лисогірського) і низки споруд, що призначалися для військових казарм, виробництва та зберігання зброї, амуніції тощо. До складу Київської фортеці входять Києво-Печерська лавра, територія національного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 року, завод “Арсенал” і багато інших об’єктів: валів та оборонних мурів Києва.
Київська фортеця – найбільша земляна фортеця Європи та друга за величиною в світі.
Історія фортифікації Києва почалась наприкінці V – поч. VI ст. з городища на Старокиївській горі. Тоді воно було укріплене земляними валами, ровами та частоколами. Але зі здобуттям Києвом слави столиці Київської Русі створено велику систему укріплень міста. Кожна частина міста мала свою оборонну систему. На жаль, після нищівної поразки від хана Батия 1240 року фортифікаційні укріплення занепали. Новий етап починається вже в період польсько-литовського владарювання – зводиться фортеця-замок на горі Хоревиця на Подолі (Литовський замок). Вже перебуваючи під владою Російської держави, на території Києва були збудовані фортечні укріплення від Хрещатика до Печерська – власне останнє укріплення було розбудоване. В 1679 році козацькі війська під керівництвом гетьмана Самойловича протягом останніх років XVII ст. об’єднують старокиївські та печерські укріплення – утворюється одна величезна фортеця.
Під час російсько-шведської війни (1700-1721), враховуючи стратегічне значення Києва, Петро І перетворив печерські укріплення в земляну фортецю новітньої фортифікації, де зосередив гарнізон, фортечну артилерію, військову адміністрацію. Вона зводилася з 1706 року до кінця XVIII ст. (по мірі того, як виникала потреба в нових оборонних спорудах) і дістала назву Києво-Печерської. Вибір Києво-Печерського монастиря як основного ядра печерського укріплення не був випадковим. З початку свого існування Печерський монастир мав надійні оборонні стіни та башти. Як відомо з літописів, уже в другій половині XI ст. територію монастиря було обнесено частоколом. У XII ст. частокіл змінили на муровані стіни, але в 1240 році їх зруйнували монголо-татари. У XVII ст. огорожа монастиря залишалася дерев’яною. Періодично її укріплювали валами. У 1698-1701 pоках територію монастиря огороджують високими мурами з п’ятьма баштами та кількома в’їзними брамами, в тому числі з надбрамними храмами. До нашого часу дійшли Онуфріївська, Івана Кушника, Малярна та Південна башти. Двох’ярусні башти, оснащені бійницями, виступають за лінію мурів. Муровані оборонні стіни, в нижній частині завтовшки 2,5-3 м, мали висоту близько 7 м і завершувалися бойовими галереями на виступах мурувань у вигляді аркад з внутрішнього боку.
Таким чином, на час закладин Печерської фортеці монастир мав надійну оборонну систему. Розпочате за Петра І у 1706 році будівництво земляної фортеці бастіонного типу було завершено, ймовірно, 1723 року. Укріплення являло собою колоподібну в плані систему оборонних споруд і складалося з дев’яти бастіонів, одного напівбастіону куртин, равелінів та інших об’єктів.
У зв’язку із російсько-турецькими війнами 2-ї пол. XVIII ст. і підготовкою війни із Францією укріплення фортеці підтримувалися у бойовому стані і постійно вдосконалювалися. Напередодні війни 1812 року Наполеон наголошував: “Якщо я візьму Київ, я візьму Росію за ноги, якщо я оволодію Петербургом, я візьму її за голову, зайнявши Москву, я влучу в її серце”.
Перемога над наполеонівською Францією і приєднання до Російської імперії Поділля, Волині й частини Польщі знизили стратегічне значення Києва, віддаленого від державних кордонів. Тому військові фахівці рекомендували вилучити Печерські укріплення із списку фортець. З поглядами фахівців не погодився майбутній цар Микола І, який 1818 року зайняв посаду генерал-інспектора з інженерних питань та доручив кільком військовим інженерам скласти пропозиції щодо підсилення київських укріплень. До проектування було залучено колишнього вчителя з фортифікації Миколи І генерал-майора Жіанотті та генерал-майора Ферстера. За часів Олександра І проекти залишилися на папері як такі, що потребували великих коштів та робочої сили. Зокрема, Жіанотті пропонував повну перебудову Печерської фортеці та будівництво на її місці величезних мурованих двоповерхових казарм.
Повстання декабристів під час присяги Миколі І (14 грудня 1825) у Петербурзі та Чернігівського полку в Україні, посилення селянського та польського визвольного рухів на Правобережжі переконали царя в необхідності створення опорного військового осередку в Південно-Західному краї. Для цього було обрано Київ, який за бажанням Миколи І почав одночасно перетворюватися на третю столицю імперії шляхом перепланування Старого міста, прокладання нових вулиць, спорудження великих громадських будівель. Розроблений К.Опперманом проект Головної Київської фортеці було “височайше” затверджено 25 березня 1830 року. Під час будівництва, що здійснювалося протягом чверті століття Київською інженерною командою під постійним наглядом царя, проект змінювався й уточнювався. До проектування окремих споруд залучалися різні петербурзькі архітектори. Фортеця призначалася для розквартирування Першої армії, що 1831 року була переведена з Могильова до Києва. До її складу увійшла перетворена на цитадель Стара Печерська фортеця, і тепер її фронт з боку Дніпра було замкнено оборонною стіною навколо Нижньої лаври.
Особливістю чи не найбільшого на той час військово-оборонного комплексу царської Росії було сполучення земляних фортифікаційних споруд (верків) – цитаделі, Васильківського і Госпітального укріплень – із цегляними оборонними казармами, розміщеними вздовж краю Печерської височини, що забезпечували захист гарнізону згідно з провідними ідеями російської фортифікаційної школи першої половини ХІХ ст. У зв’язку із Кримською війною 1853-1856 фортеця приводиться до бойового стану, а на лівому березі Дніпра перед Ланцюговим мостом зводиться земляне укріплення (не збереглося). Війна виявила повну неспроможність мурованих казематованих споруд протистояти вогню нарізної артилерії, що почали застосовуватися з середини ХІХ ст. Тому влітку 1860 року військова комісія на чолі з відомим фортифікатором, генерал-ад’ютантом Е.Тотлебеном, учасником оборони Севастополя, оглянула місцевість з метою перетворення застарілої Київської фортеці на сучасну фортову. Запропонований комісією величезний проект обнесення міста кількома самостійними укріпленнями – фортами не було реалізовано за браком коштів. Побудовано лише один – Лисогірський форт (1871-1877) на вершині однойменної гори при впадінні р.Либідь у Дніпро. Київська фортеця жодного разу не брала безпосередньої участі в бойових діях, хоча її осадна артилерія відзначилася в кампанії 1877-1878 за визволення Болгарії від турецького панування. Після польського повстання 1863 року її окремі споруди починають використовуватися як в’язниці та місця страти. З 1897 року вона повністю втратила стратегічне значення й була перетворена на фортецю-склад.
Роль Київської фортеці в історії міста неоднозначна. Створення укріпленого військового табору в межах Печерська майже на 70 років затримало цивільну забудову цього району. Одночасно її будівництво пов’язане із розвитком цегельних заводів, водогону, влаштуванням брукованих вулиць і узвозів (Олександрівського, Панкратьєвського, Кловського, Наводницького), Набережного шосе, з появою першого постійного Ланцюгового мосту через Дніпро (1853). Арсенальні виробничі майстерні фортеці стали зародком майбутнього заводу “Арсенал”. Тепер комплекс споруд Київської фортеці (взятий під охорону держави у 1979 році) є своєрідним музеєм історії фортифікації, в якому представлені оборонні споруди періодів гладкоствольної і нарізної артилерії.
Найдавнішою пам’яткою середньовічного типу є оборонні мури з вежами навколо Верхньої лаври (кін. ХVII ст.). До новітніх фортифікаційних систем належать земляні бастіонні укріплення цитаделі, Васильківське укріплення, полігональне Госпітальне укріплення. Численні оборонні казарми на Печерську втілюють особливості російської фортифікаційної школи, яка, на думку деяких фахівців, на початку ХІХ ст. займала провідне становище у Європі. Лисогірське укріплення ілюструє особливості побудови фортової фортеці періоду нарізної артилерії (сер.ХІХ ст.-1885). Окремі споруди Київської фортеці нерозривно пов’язані з історією визвольного і революційного рухів. На місці колишньої політичної в’язниці (так званого “Київського Шліссельбурґа”) у 30-х роках ХХ ст. було відкрито Історико-революційний музей-пам’ятку “Косий капонір”. У 1991 році музей “Косий капонір” перетворено на Історико-архітектурну пам’ятку-музей “Київська фортеця”.