Паралельно розгорталися політичні репресії. В травні 1921 Верховний надзвичайний трибунал України розпочав у Києві слухання справи членів ЦК партії українських есерів: В. Голубовича, який наприкінці доби Центральної Ради був головою уряду УНР, та кількох інших, менш відомих діячів. Незабаром з свідка на звинуваченого перетворився С. Остапенко, який нетривалий час у 1919 очолював Раду Міністрів УНР. Державним звинувачем на цьому процесі виступав Д. Мануїльський, а серед свідків, що давали показання не на користь підсудних, інші відомі діячі того часу – В. Затонєький, П. Любченко, О. Шумський,
B. Еллан-Блакитний. В 1923 у Києві відбувався показовий суд над місцевими меншовиками, яких звинувачували в зв’язках з денікінцями.
В березні – квітні 1924 у Києві проходив черговий політичний процес. 18 осіб, зокрема академік VI.П. Василенко (міністр освіти при П. Скоропадськом, обраний 1921 другим президентом УАН, але не затверджений на цій посаді Раднаркомом України) та його брат К. Василенко (один з перших київських марксистів) звинувачувалися в приналежності до підпільної шпигунської організації "Центр дії". Перед будинком суду інспірувалися демонстрації "обурених трудящих", організовувалися спрямовані проти них наклепницькі публікації в пресі. Процес мав міжнародний резонанс. З проханням не виносити смертного вироку підсудним до українського керівництва звернувся французький прем’єр-міністр Р. Пуанкаре. Вироки були найсуворіші, але смертну кару замінено довгими строками ув’язнення. Проте VI.П. Василенка наприкінці 1924 звільнено.
З весни 1921 почалася доба НЕПу, який сприйнято багатьма як ознака відступу більшовиків від їх ортодоксально-комуністичної доктрини та початок повернення до нормального життя. В 1923 в будинках міста з’явилося електичне освітлення, в кранах вода, по вулицях, як і раніше, ходили трамваї, 1925 з’явилися перші 10 автобусів. У 1925 в місті діяло 15 ринків, 5 лазень, 2 поштово-телеграфні контори з 20 відділеннями в різних районах, 2 телефонні станції обслуговували понад 5 тис. абонентів.